Анрі Ален-Фурньє - Великий Мольн

ставить одну ногу на передок брички, випробовується на повен зріст, наче римський воїн на колісниці, смикає обіруч за віжки, пускає коня шаленим чвалом і враз зникає за пагорбом. Той чоловік, що гукав на Мольна, знову біжить по дорозі; його співрозмовник кидається через поле нібито в наш бік.

Трохи згодом, саме тієї миті, коли пан Серель, відійшовши від дошки, струшує крейду з долонь і коли три голоси водночас кричать з глибини класу: «Пане вчителю! Великий Мольн утік!» — навстіж розчиняються двері, і чоловік у синій блузі, скидаючи капелюха, запитує з порога:

— Даруйте, добродію, це ви послали свого учня по бричку, щоб їхати до В'єрзона зустрічати ваших батьків? Він викликав у нас підозру…

— Ні, я не посилав нікого! — відповідає пан Серель.

У класі зчиняється гамір. Троє учнів, що сидять найближче до дверей і яких звичайно посилають проганяти камінням кіз та свиней з квітника на шкільному подвір'ї, кидаються до виходу. Їхні підковані залізом дерев'яні черевики несамовито стукають по кам'яних плитах, потім зі шкільного подвір'я долинає приглушений тупіт кроків — три пари черевиків топчуть пісок і, розбігшись, ковзають, мов по льоду, на повороті, вибігаючи крізь розчинену хвіртку на дорогу. Весь клас з'юрмився біля вікон, що виходять у садок. Деякі хлопці, щоб краще бачити, повилазили на парти.

Але вже запізно. Великий Мольн утік.

— Усе одно ти поїдеш з Мушбефом до Ла-Гара, — каже мені пан Серель. — Мольн не знає дороги на В'єрзон. Він заблукає на перехрестях. І не встигне до поїзда.

З дверей молодшого класу висувається Міллі й питає:

— Що сталося?

На вулиці біля школи починають збиратися люди. А селянин і досі стоїть на порозі класу — непорушний, з капелюхом у руці, — як той, хто вимагає правосуддя.

Розділ п'ятий

БРИЧКА ПОВЕРТАЄТЬСЯ

Коли я привіз дідуся й бабусю з Ла-Гара, коли після вечері, повсідавшись перед високим каміном, вони почали докладно розповідати нам про своє життя за той час, як ми з ними не бачилися, я невдовзі помітив, що не слухаю їх.

Хвіртка, що вела на подвір'я, була зовсім поряд з дверима їдальні. Вона, відчиняючись, рипіла. Звичайно, коли надворі вечоріло й ми сиділи в сутіні у їдальні, я нетерпеливо чекав цього рипіння — після нього чувся тупіт дерев'яних черевиків, хтось ішов подвір'ям, потім витирав біля порога ноги, іноді долинав шепіт, наче ті, хто збирався увійти, про щось радилися між собою. Нарешті хтось стукав у двері. То був сусід, або котрась із учительок, або ще хтось, хто приходив посидіти з нами в довгі зимові вечори.

Та цього вечора я вже нікого не чекав: усі, кого я любив, зібралися в нашому домі; проте я все одно прислухався до кожного вечірнього звуку, сподіваючись, що ось-ось відчиняться двері.

Поряд зі мною сидів мій старенький дідусь, волохатий, неголений, схожий на гасконського пастуха; незграбно виставивши ноги й затиснувши між коліньми ціпок, він час від часу нахилявся вбік і вибивав об черевик свою люльку. Його добрі сльозаві очі мовби потверджували розповідь бабусі про те, як вони доїхали, як поживають кури, що роблять сусіди й чому селяни досі не внесли орендної платні. Але я подумки був далеко від них.

Я уявляв собі, як бричка раптом зупиняється перед нашими дверима, Мольн зістрибує на землю й заходить до нашої оселі, наче нічого не сталося… Або, може, він спершу віджене кобилу на ферму Бель-Етуаль і зараз я ночую його кроки на вулиці й рипіння прочиненої хвіртки…

Але довкола стояла тиша. Дідусь пильно дивився перед себе, і, коли він кліпав, його повіки довго піднімалися, ніби його хилило на сон. Бабуся, побачивши, що ми її не слухаємо, зніяковіло повторила кілька разів останню фразу.

— Ви хвилюєтесь за того хлопчака? — нарешті спитала вона.

В Ла-Гарі я марно розпитував її. Коли поїзд стояв у В'єрзоні, бабуся не бачила нікого, хто був би схожий на Великого Мольна. Либонь, мій друг затримався в дорозі. Він даремно старався. Повертаючись з вокзалу, поки бабуся розмовляла з Мушбефом, я тяжко переживав своє розчарування. На запушеній інеєм дорозі, біля самісіньких копит віслюка-інохідця, кружляли горобці. В глибокій тиші морозяного дня час від часу лунав далекий крик пастушки або голос хлопчика, що перегукувався з товаришем у сосняку. І щоразу, почувши цей крик посеред пустельних пагорків, я здригався, ніби це голос Мольна кликав мене в долину…

Ось про що я думав цілий вечір, і настав час лягати спати. Дідусь уже зайшов до червоної вітальні, вогкої й холодної, бо вона простояла замкнута з минулої зими. Перед його приїздом із крісел зняли мереживні серветки, поклали на підлогу килим і забрали з кімнати всі биткі предмети.

Дідусь поклав на стілець ціпок, засунув під одне з крісел свої великі черевики; він щойно загасив свічку, всі ми стояли в темряві, казали «на добраніч» і були ладні розійтися по своїх кімнатах, — аж раптом якийсь гуркіт примуси и нас замовкнути.

Здавалося, ніби один за одним повільно їхали два вози. Копі поступово притишили крок і нарешті зупинилися навпроти вікна їдальні, повернутого на дорогу, але забитого.

Батько взяв лампу й негайно відчинив двері, вже замкнуті на ключ. Потім, штовхнувши хвіртку, став на краєчок приступки й підніс над головою лампу, аби краще роздивитися, що відбувається.

І справді, перед нашим будинком стояли дві брички; кінь другої був прив'язаний до передньої брички. На землю зістрибнув якийсь чоловік і невпевнено роззирнувся навсібіч.

— Це мерія? — спитав він, підходячи. — Чи ви не могли б мені сказати, де живе пан Фромантен, що орендує ферму Бель-Етуаль? Я знайшов біля дороги на Сен-Лу-де-Буа його бричку; кінь ішов сам, без кучера. Я маю з собою ліхтар і прочитав на дощечці ім'я та адресу. Мені було по дорозі, і я пригнав сюди його бричку, але згаяв на це багато часу.

Ми оторопіли. Батько підійшов ближче й освітив бричку.

— Кучера й близько не було, — провадив чоловік. — Я навіть не знайшов попони. Кінь притомився, він трохи накульгує.

Я теж підійшов ближче й разом з усіма дивився на цю заблукалу бричку, що з'явилася перед нами, як уламок кораблетрощі, викинутий на берег морським припливом, — перший і, може, останній, уламок пригод Мольна.

— Якщо Фромантен живе далеко, — знову озвався чоловік, — то я залишив би його бричку у вас. Я й так змарнував час, і про мене, певне, вже турбуються вдома.

Батько згодився. Тож іще цього вечора ми могли відігнати бричку на ферму Бель-Етуаль,