Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

Дядько зовсім не здивувався із такого запитання. Тільки важко зітхнув.

— Не знаю… Це не завжди вдається, навіть якщо й хочеш.

— Але це не так вже й погано, хіба ні? — підморгнула йому я.

— Авжеж, тоді оманливо здається, що час над тобою не владний. А ще ти вмієш дивуватися і тішитися будь-якій приємній дрібничці, натомість цілком дорослі люди давно забули, як це, — усміхався у вуса дядько Роман.

— А мені, навпаки, так хочеться нарешті подорослішати, — сказала я. — Мені хочеться бути незалежною, самостійною і щоб усі сприймали поважно і мене, і мої вчинки.

— Повір, одне іншому аж ніяк не заважає.

Отож, дядькові не вдавалося подорослішати. Він був мрійником і мав вразливе серце… Можливо, саме через те його й покинула дружина? Не відчувала у ньому опори та владності — того, що притаманно більшості чоловіків, і чого, іноді навіть неусвідомлено, шукають у них жінки, вважаючи, що це — запорука мужності, сили й надійності. Моя матір завжди стверджувала, що так сталося через надто м'яку вдачу її брата. Та, попри все, дядько Роман аж ніяк не створював враження нещасної людини. Він здавався цілком самодостатнім. Обожнював готувати їжу, вдягнувши старого поплямленого фартуха, й наводити лад у хаті, мугикаючи мелодії своїх студентських літ, а вечорами після роботи, переглянувши телевізійні новини, читав книжки. Може, в тому, що та жінка покинула його, забравши лише валізку зі своїм одягом, не було для нього жодної трагедії? Може, вона подарувала йому звільнення, якого він прагнув?.. Але десь тоді у дядьковій душі оселилася сумовита мрія, яку він ретельно приховував у далекому її закамаркові, а вона вперто визирала звідтіля й світилася у його ясних сірих очах. Що то була за мрія — наразі я не могла збагнути.

Дізнавшись, що дядько Роман придбав кав’ярню, батько мій здвигнув плечима й скептично посміхнувся. Він не вірив, що дядько дасть собі зо всім раду, бо вважав його людиною непрактичною й зовсім неділовою.

— І нащо йому ці експерименти? Хай би собі працював тихенько бухгалтером у конторі. Ця кав’ярня не даватиме жодного прибутку! Він збанкрутує! Він не тямить у цій справі! — пророкував батько.

— А може, нехай спробує? — із сумнівом вступилася за свого брата матір. — У провінції провадити бізнес набагато легше, ніж у великому місті. Може, йому пощастить? Ну, а як не пощастить, то повернутися до своєї контори чи десь прилаштуватися бухгалтером він завжди зможе.

— А змарновані гроші? — не міг заспокоїтися батько. — Чи варто їх отак пускати на вітер задля експерименту, який приречений на невдачу!

Хоча дядько Роман ніколи про це не розповідав, але я здогадувалася, що робота бухгалтера у житловій конторі не приносила йому втіхи. І, мабуть, річ була не стільки у скромній зарплатні, як у нестерпній одноманітності цього фаху. Віконце дядькового кабінету виходило у понурий двір, заставлений смітниками. Визираючи крізь нього, дядько важко зітхав і знову занурювався у свої нескінченні обчислення. Можливо, він би й далі отак сидів за паперами та рахунками, час від часу поглядаючи з вікна у двір, заставлений смітниками, якби не випадок.

Одного вечора до невеличкого дядькового помешкання постукали. Це виявився пристаркуватий сусід, який мав неподалік свою кав’ярню, жив самітником і мріяв емігрувати до Америки. Він іноді навідувався до дядька Романа потеревенити, випити горнятко чаю, а то й чогось міцнішого. Здебільшого ці розмови зводились до нарікань старого добродія на ревматизм та до спогадів про його покійну дружину, яка готувала найсмачніший у світі борщ. Дядько все терпляче вислуховував і навіть іноді давав якісь поради, приміром, де краще купувати свіже м’ясо або до якого дантиста звертатися. Але того вечора сусід прийшов не просто так — порозмовляти й поскаржитися — він запропонував придбати у нього кав’ярню, бо незабаром і справді збирався емігрувати до Америки.

— Придбати кав’ярню? Але ж це неможливо! У мене, звісно, є якісь заощадження, та невідомо, чи вистачить їх… Крім того, я ж нічого не тямлю у цій справі! — вигукнув збентежений дядько.

Він хотів додати, що ця пропозиція не має жодного сенсу, що її можна навіть вважати глузуванням, що йому з його характером ніколи не бути приватним підприємцем, бо він любить спокій, а ще він надто звик до своєї роботи в конторі й не має наміру її покидати… Проте, на щастя, старий добродій урвав його на півслові.

— Послухайте, я пропоную вам придбати цю кав’ярню не задля своєї вигоди, а суто з симпатії до вас! Та й продаю її майже задарма. Тож, цілком можливо, ваших заощаджень якраз і вистачить. Гроші мене зараз цікавлять найменше. Я отримав чималий спадок, там, в Америці. Бізнес втягує, повірте. Ви й самі незчуєтеся! І все у вас вийде, я переконаний! А я, щоб ви знали, у людях ніколи не помиляюся. Ви маєте потрібний підприємцеві запал, про який, здається, й самі не здогадуєтесь!

Після тієї розмови дядькові нічого не залишалося, як добряче замислитися. А помізкувавши над сусідовою пропозицією, він таки зважився ризикнути.

І справді, старий добродій не помилився: робота в кав’ярні захопила дядька Романа. Йому й зараз доводиться займатися бухгалтерією та самому вести обрахунки, однак його це анітрохи не пригнічує. Віконце його комірчини виходить на стару бруковану вуличку, обабіч якої ростуть каштани; вуличкою ходять перехожі, зрідка їздять авто й велосипеди. Час від часу він зиркає у вікно й усміхається у вуса…

Робота у дядьковій кав’ярні й мені була за щастя. Хоча спершу я трохи плутала замовлення і могла замість пива подати вино або замість юшки — борщ. Та відвідувачі здебільшого ставилися до мене прихильно і не надто обурювалися. Крім, хіба що, того товстого й голомозого добродія з житлової контори, який частенько у нас обідав, а іноді приходив ще й повечеряти. Він якраз полюбляв зчиняти галас.

— Яке неподобство! Що це за обслуговування! Я замовляв курячу котлету, а не шніцель! То чого це я маю переплачувати? Шніцель у вас дорожчий! Ноги моєї не буде більше у вашій забігайлівці! Замініть кельнерку! Це, видко, вона наплутала! У вас є книга скарг? Я вам зараз влаштую!!!

Тоді зі своєї комірчини визирав дядько Роман, підходив до невдоволеного й заспокоював його, обіцяючи, що йому порахують шніцель як котлету. Добродій бурмотів, що більше тут не обідатиме, але врешті утихомирювався і наступного дня приходив знову.

— Записуй замовлення, — порадив мені дядько, — тоді уникатимеш непорозумінь.

Однак через свою неуважність я й далі інколи плутала замовлення, і,