Колектив авторів - Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів]

Структура методології будь-якої науки передбачає загальний (філософський) підхід — наявність концептуальних ідей і вихідних понять, котрі визначають сенс і увесь зміст дослідження, та конкретні методи — більш формалізовані дослідницькі способи, прийоми та засоби.

Загальний (філософський) підхід включає концептуальні ідеї і вихідні поняття, які виконують роль засадничих думок про предмет наукового дослідження, містять в згорнутому вигляді увесь його можливий зміст, визначають можливе поле і горизонт дослідження, виступають імпульсом і супроводжують увесь процес пізнання.

Метод — це спосіб пізнання, формулювання наукових гіпотез, перевірки доказовості висновків за допомогою різних конкретних засобів та прийомів.

На відміну від предмета дослідження, який дає відповідь на запитання, що досліджує та чи інша наука, метод характеризує, як саме, за допомогою яких способів, засобів та прийомів це відбувається. Методи пізнання послуговують розкриттю та розгортанню змісту предмета дослідження, систематизації набутих знань.

У правознавстві методи пізнання — інструмент, який дозволяє проникнути в специфіку правової реальності, адекватно її пізнати та відобразити за посередництвом певної наукової картини юридичного світу — системи правових категорій та понять.

Метод виник на основі чуттєвої діяльності людини. Поняття методу ввели в обіг стародавні греки, розуміючи його як шлях дослідження, теорію, вчення, спосіб досягнення якої-небудь мети, вирішення конкретного завдання, сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності. Загальновідомим є вислів англійського філософа ХУІІ ст. Ф. Бекона, який порівнював метод з ліхтарем, що висвітлює шлях ученому: навіть кульгавий, який йде з ліхтарем по дорозі, випередить того, хто біжить в темряві по бездоріжжю. Засобами, які допомагають «розуму йти по дорозі», є правильно обрані і належно застосовані до певної пізнавальної ситуації методи наукового пізнання.

Методологія правової науки виступає як зумовлена особливостями правової реальності цілісна та узгоджена система способів пізнання, що включає такі складові: 1) загальний (філософський) підхід; 2) загальнонаукові методи; 3) спеціальні методи; 4) власні правові методи.

Загальний (філософський) підхід виступає світоглядною основою правознавства, а сукупність методів (загальнонаукових, спеціальних та власних) становить «набір» робочих інструментів формування державно- правових знань. Завдання ефективного застосування методології полягає в прагненні до найбільш точного і адекватного відображення наукового предмета пізнання шляхом забезпечення повноти та всебічності дослідження, знаходження оптимального співвідношення як між рівнями методології — філософськими підходами і формалізованими методами, так і між різними конкретними методами дослідження.

Методологія теорії держави і права як фундаментальної правової науки передбачає передусім пошук виваженого співвідношення загальних (філософських) підходів та загальнонаукових методів пізнання зі спеціальними та власними правовими методами. Зокрема, сьогодні у вітчизняній юриспруденції відчувається чітка тенденція до соціологізації правових знань. Проте попри всю важливість загальних методологічних положень пріоритетну роль у правознавстві покликані відігравати саме її власні методи та понятійний апарат, який має методологічне значення. Адже перебільшення значущості неправових — філософського, соціологічного чи кібернетичного — методів може привести до результатів, які за своїм змістом будуть мало придатними для нормотворчості та юридичної практики.

Метод наукового дослідження слід відрізняти від методики, яка може застосовуватися у будь-якій (необов’язково науковій) діяльності. Методика розуміється як сукупність практичних способів ефективного здійснення будь-якої діяльності, зокрема, технічних засобів збирання, зберігання, систематизації та узагальнення інформації в процесі наукового дослідження — складання плану дослідження, вивчення літератури, архівних матеріалів, юридичної практики, їх конспектування і фіксація та ін. Наприклад, методика проведення слідчих дій входить до складу предмета дослідження криміналістики як прикладної юридичної дисципліни.

§ 2. Загальні (філософські) підходи до дослідження держави і права

Методи дослідження, які застосовуються у загальній теорії держави і права, залежать передусім від філософських підходів, з яких ведеться пошук, що зумовлює вибір найдоцільніших в контексті обраного загального підходу конкретних способів, засобів та прийомів досягнення адекватного наукового результату.

У зв’язку з цим не можна погодитися з беззаперечним відкиданням положень матеріалістичного підходу і вироблених юридичною наукою на його основі положень. За відмови від вульгаризованого бачення однобічної зумовленості держави і права як частини надбудови суспільства виключно його економічним базисом це стосується перш за все висновку про тісний зв’язок держави і права з економічними, соціальними, політичними, культурними та іншими суспільними чинниками.

Зберігає за нинішніх умов свою цінність діалектична методологія дослідження державно-правових явищ. Її основою виступають принципи і закони діалектичної логіки — закон переходу кількісних змін в якісні, закон єдності і боротьби протилежностей, закон заперечення заперечення. Діалектичний підхід передбачає необхідність всебічного вивчення держави і права як явищ, що знаходяться в динаміці та постійному оновленні, пов’язаних з іншими соціальними чинниками — економікою, політикою, духовною сферами. Для цього загальна теорія держави і права має пов’язувати свої висновки з використанням досягнень усіх суспільних і юридичних наук. Дослідження державно- правової дійсності значною мірою спрямовується такими загальними категоріями діалектики, як сутність і явище, форма і зміст, можливість і дійсність. На цій основі сама юридична наука повинна весь час поглиблювати знання про державу і право, переходити від емпіричного до теоретичного рівня, що є проявом діалектичної ідеї безперервного руху в природі, суспільстві та мисленні.

Іншим підходом до пізнання дійсності є метафізика, яка ґрунтується на граничних, позаексперементальних принципах і началах буття, знання, культури. З цього погляду предмети і явища розглядаються у статиці, як відсторонені від впливу інших чинників, що дає можливість «заглянути усередину» правових явищ, процесів, досліджувати їх ознаки і властивості, їх юридичну природу та специфіку. Саме такий спосіб пізнання права і правових інститутів застосовував німецький юрист Г. Кельзен, який вважається одним із найбільш видатних учених у галузі юриспруденції ХХ ст., котрий обґрунтував нормативістське вчення про право.

У сучасних умовах глобалізації та культурного різноманіття виникають методологічні підходи до дослідження держави і права, які дозволяють по-новому розкрити різні грані цих складних феноменів і орієнтуються на створення інтегральних концепцій права. Вони піднімають такі питання, які залишаються поза увагою юриспруденції, сформованої на основі традиційних підходів. Найбільш значущими серед них є феноменологічний, герменевтичний, синергетичний, антропологічний та комунікативний.

Феноменологічний метод передбачає відмову від будь-яких ідеалізацій та сприйняття єдиної передумови — можливості описання спонтанного змістовного життя свідомості або інтерпретації фундаментальних структур людського існування. Самоочевидні структури, що передують нормам права, правовим інститутам та правовому мисленню, розуміються як загальне, що є у всіх правових явищах, їх генетичний принцип, який породжує всі можливі одиничні прояви права. Відповідно норми права розглядаються як такі, що не створюються і не винаходяться законодавцем, а відкриваються подібно законам математики. Подальший розвиток феноменологічного методу пов’язаний з поняттям життєвого світу — сукупності первісних думок, очевидностей, вірувань, які не потребують доказів та надають нормативним структурам суспільства і держави імперативності. Для цього вважається необхідним