Джеремі Стронг - Нові пригоди Ракети на чотирьох лапах

сліди зникли серед сили-силенної інших. Пошуки накрилися мідним тазом, і я відчував, що ним накрився і я.

Я поплентався додому з повідком, на якому не було жодних цуценят. Стрілка поволі дріботіла слідом. Вона постійно озиралася, очевидно, сподіваючись, що раптом з’являться її цуцики, весело наздоганяючи її, як і завжди.

Я мусив розповісти про все мамі й татові. А що я ще мав робити? Тато пробурмотів щось про те, як йому не щастить, і чому той грабіжник не міг натомість украсти Стрілку. Я знав, що він жартує, але то був поганий жарт.

Тато наполіг на тому, щоб ми всі знову подалися до парку і добре понишпорили там, але я знав, що все це намарно, ще до того, як ми туди прийшли. Він дедалі більше себе накручував, бубонів про те, яким жахливим тортурам піддасть викрадачів цуценят.

— Я їх примушу до смерті їсти собачі харчі, — кип’ятився він. — Я прив’яжу їх за шворку і потягну до ветеринара, а ветеринара попрошу зробити їм НАЙБОЛЮЧІШИЙ укол НАЙБІЛЬШОЮ голкою, прямо в їхні ЗАДИ.

— Тату!

Коли ми повернулися додому, у всіх, і в мене теж, був паскудний настрій. Я пішов до своєї спальні, упав на ліжко й почав думати, що ж мені тепер робити.

Стрілка прибігла і зробила те саме. Ми лежали, дивлячись у стелю, а Стрілчині лапи стирчали в повітрі, мов патички для ковбасок. Вона виглядала, як остання ідіотка, хоча вона так завжди виглядає. Вона дурепа, але я її люблю. А ще я люблю її цуценят. Але їх у нас викрали.

Де вони тепер? Що сталося з ними? Мабуть, вони в небезпеці. їх могли не нагодувати, як належить, а то й узагалі залишили голодними. Може, якийсь огидний тип хоче зробити з них капці або теплі навушники, напальчики, наносники!

Мій мозок катував мене цими жахливими припущеннями. Я навіть не знав, чи бувають теплі наносники. Я мусив щось робити, тож вирішив, що для початку треба відвідати Тіну. Їй часто спадають на думку цікаві ідеї. Іноді вони бувають божевільні, але принаймні я мав би з ким поговорити.

— Викрали! — вигукнула вона. — Хто?

— Я знаю не більше за тебе, — втомлено відповів я. — Це міг бути хто завгодно, але сліди були великі… Я думаю, це був чоловік.

— А чому не жінка?

— Бо в жінок не такі великі ноги, — відповів я.

— Ага. Ти ще не бачив моєї тітки. У неї на ногах замість черевиків човни-плоскодонки.

— Ну й добре, але це все одно мав бути чоловік, — стояв на своєму я.

— Кому могло спасти на думку красти цуценят? — здивовано запитала Тіна.

— А Різдво? Їх можна подарувати на Різдво. А можна просто продати. Яка різниця? Ми мусимо їх розшукати. Вони в небезпеці.

Тіна задумано пожувала губу.

— Ну принаймні Чарлі Смаг не діставатиме нас більше з тими грошима. Якщо цуценят викрали, їх уже не продаси.

Я знав, що Тіна хотіла якось розрадити, але навіть це мене не підбадьорило. Я хотів, щоб цуцики повернулися додому.

— Ми мусимо їх знайти, — повторив я.

— Треба провести розслідування, — заявила Тіна. — Почнемо з місця злочину і візьмемо з собою Мишку.

— Яка з нього користь?

— Сенбернарів спеціально навчають знаходити й рятувати людей, — пояснила Тіна.

— Я знаю, але я думав, що спочатку людей має засипати лавина, а тоді вже собаки їх викопують.

Тіна показала на вікно.

— Там падає сніг, — життєрадісно повідомила вона.

— Тіно, у нашому парку не буває лавин. Там дуже рівно.

Тіна схопила мене за плечі й потермосила.

— Ти хочеш знайти цуциків чи ні?

— Ну, добре, добре. Ходімо.

Ми пішли до парку, я — уже втретє, з Мишкою на довідку.

Зі Стрілкою завжди буває навпаки. Не ви її кудись тягнете, а вона вас, причому на максимальній швидкості.

Мишка — цілковита протилежність. Таке враження, що ви волочите за собою гігантську запіканку з м’ясом.

— Ось. Тут це й сталося, — сказав я Тіні. — Бачиш, ще й досі видно сліди цуценят і мої… а ось це ті великі сліди, про які я тобі казав.

Тіна спочатку нахилилася над відбитками, тоді випросталася, роззирнулася довкола й уп’ялася в мене підозріливим поглядом:

— А ти нікого не бачив за кущами?

— Ні, пані детективе.

— А чим ти займався, коли все це сталося? — допитувала вона мене, нотуючи щось у записнику.

— Я або стежив за Стрілкою, або втікав, щоб вона мене не облизувала.

— Чому вона мала тебе лизати? — не вгавала Тіна.

— Бо їй здалося, що в мене брудне обличчя.

— Це в тебе таке алібі? — суворо запитала вона.

— Так, пані детективе, і якщо хочете знати, то я навряд чи викрадав би власних цуциків, хіба не так?

Тіна неохоче кивнула і сховала записник:

— Щось у цьому є. Гаразд, цього разу я вас не заарештую, але начувайтеся. Ага! — вона раптом шаснула рукою в кущі і витягла звідти клаптик темно-синьої тканини.

— Дивися! Клаптик матерії. Я думаю, це з одягу злочинця. Нам тільки треба буде порівняти цей клаптик з його курткою, — Тіна переможно посміхнулася.

— Тіно, та цей клаптик міг уже сто років тут лежати. Ми не знаємо, чи це була куртка злочинця, та й подумай, скільки людей носять темно-сині куртки! Майже всі, от скільки.

Тіна знизала плечима й поклала клаптик у кишеню:

— Можливо, але ми принаймні пильніше придивлятимемося до тих, у кого подерта куртка. Ходімо по сліду, — вона нахилилася над відбитками, які невдовзі привели її до невисокого муру, що оточував парк. Тіна оглянула стежку за ним, де всі сліди безладно переплуталися.

— Гм, — пробурмотіла вона. — Цікаво. Звісно, важко встановити стовідсотково, але я гадаю, що собачий крадій повернув праворуч, вийшовши з парку, тобто він пішов не до центру міста. Це важливо.

Я на секунду втомлено заплющив очі, а тоді знехотя промовив:

— Так, дуже важливо. Якщо він не пішов у бік міста, нам залишається просто обшукати РЕШТУ ПЛАНЕТИ.

— Треворе, з тобою нині страшенно важко, — зауважила Тіна.

— Бо в мене був важкий день. Хтось викрав Стрілчиних цуценят.

Тіна взяла мене за руку. Я відчув її тепло навіть крізь рукавички. Вона подивилася мені в очі:

— Ми їх знайдемо, — лагідно сказала вона.

Тіна вже не удавала з себе поліціянтку-детектива й обернулася на психолога-консультанта.

Я хотів би їй вірити. Більше того, я хотів би, щоб вона відпустила мою руку. Мені було страшенно ніяково. Я висмикнув свою долоню з її пальців і рішуче запхнув руки глибоко до кишень. Тіна ледь-ледь усміхнулася.

— Якось… — почала було вона, але не доказала.

— Що