Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

— І… і вас за цим фахом запросили до нас? — затнувшись, запитав він.

— Так, за цим запросили, — потвердив професор і пояснив: — Тут у державній бібліотеці знайдено автентичні рукописи чорнокнижника Ґерберта Аврилакського[28], десятого століття. Отож потрібно, щоб я їх розібрав. Я — єдиний у світі спеціяліст.

— А-а! Ви історик? — з великою полегшою та повагою запитав Берліоз.

— Я — історик, — потвердив вчений і докинув ні до ладу, ні до прикладу: — Сьогодні увечері на Патріярших буде цікава історія!

І знову вкрай здивувались і редактор і поет, а професор, поманив обох до себе і, коли вони схилились до нього, прошепотів:

— Майте на увазі, що Ісус існував.

— Бачите, професоре, — вимушено всміхнувшись, відізвався Берліоз, — ми шануємо ваші великі знання, та самі з цього питання додержуємося інакшої точки зору.

— А не треба жодних точок зору, — відказав дивний професор, — просто він існував, та й квит.

— Таж потрібний якийсь доказ… — почав Берліоз.

— І доказів жодних не треба, — відповів професор і повів неголосно, причому його акцент чомусь зник: — Усе просто: в білім плащі з кривавим підбоєм, шорхаючи кавалерійською ходою, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана…

Розділ 2

Понтій Пилат

В білім плащі з кривавим підбоєм[29], шорхаючи кавалерійською ходою, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана[30] до критої колонади між двох крил палацу Ирода Великого[31] вийшов прокуратор Юдеї Понтій Пилат[32].

Понад усе на світі прокуратор ненавидів запах трояндової олії, і все тепер віщувало негарний день[33], бо запах цей став гнітити прокуратора зі світанку. Прокураторові здавалося, що трояндовим запахом точаться кипариси й пальми в саду, що до запаху ремінної збруї й поту від конвою[34] домішується клятий трояндовий струмінь. Від фліґелів на задвірку палацу, де розмістилася перша когорта Дванадцятого Блискавичного леґіону[35], що прийшла з прокуратором до Єршалаїма[36], заносило димком до колонади через верхній майданчик саду, і до гіркавого чаду, котрий свідчив, що кашовари в кентуріях почали готувати обід[37], домішувався той-таки масний трояндовий дух.

«О боги, боги[38], за що караєте ви мене?.. Так, немає сумнівів, це вона, знову вона, непереможна, жахлива хвороба… гемікранія[39], коли болить пів голови… проти неї немає засобів, немає жодного рятунку… спробую не рухати головою».

На мозаїчній долівці біля фонтану вже було налаштоване крісло, і прокуратор, не дивлячись ні на кого, сів у нього й простягнув руку убік. Секретар шанобливо вложив у цю руку шматок пергамену[40]. Не втримавшись від болісної ґримаси, прокуратор скоса, побіжно проглянув написане, повернув пергамен секретареві й через силу промовив:

— Підслідний із Галилеї? До тетрарха справу посилали?[41] — Так, прокураторе, — відповів секретар.

— Що ж він?

— Він відмовився дати висновок у справі й смертний присуд Синедріону направив на ваше ухвалення[42], — пояснив секретар.

Прокуратор сіпнув щокою й сказав тихо:

— Приведіть оскарженого.

Й одразу ж із садового майданчика під колони на балькон двоє леґіонерів увели та поставили перед кріслом прокуратора чоловіка років двадцяти семи[43]. Цей чоловік був одягнений в благенький та роздертий блакитний хітон[44]. Голова його була прикрита білою пов’язкою з ремінцем вколо лоба, а руки зв’язані за спиною. Під лівим оком у чоловіка був великий синець, а в куті рота — садно з запеклою кров’ю. Приведений з тривожною допитливістю дивився на прокуратора.

Той помовчав, тоді тихо запитав арамейською мовою[45]:

— То це ти підбурював народ зруйнувати єршалаїмський храм?[46]

Прокуратор при цьому сидів мов кам’яний, і лише губи йому ворушились ледь-ледь при вимові слів. Прокуратор був як кам’яний, тому що боявся хитнути головою, яка жахтіла пекельним болем.

Чоловік із зв’язаними руками трохи подався уперед і став говорити:

— Добрий чоловіче! Повір мені…

Та прокуратор, усе ще не ворухнувшись і нітрохи не піднісши голосу, відразу перебив його:

— Це мене ти називаєш добрим чоловіком? Ти помиляєшся. В Єршалаїмі всі шепочуть про мене, що я люта потвора, і се є щира правда. — Й так само монотонно додав: — Кентуріона Щуробоя сюди[47].

Усім здалося, ніби на бальконі посутеніло, коли кентуріон першої кентурії Марк, прозваний Щуробоєм, постав перед прокуратором. Щуробій був на голову вищий від найрослішого з вояків леґіону і такий широкий у плечах, що геть заступив ще невисоке сонце.

Прокуратор звернувся до кентуріона латинською мовою:

— Злочинець називає мене «добрий чоловік». Виведіть його звідси на хвилину, поясніть йому, як треба розмовляти зі мною. Але не калічити.

І усі, крім нерухомого прокуратора, провели поглядом Марка Щуробоя, який махнув рукою арештованому, показуючи, що той має слідувати за ним.

Щуробоя взагалі всі супроводили поглядом, хоч де б він появлявся, через його зріст, а ті, хто бачив його вперше, ще й через те, що обличчя кентуріона було знівечено: ніс його колись було розтрощено ударом германської палиці.

Прогуркотіли тяжкі чоботи Марка по мозаїці, зв’язаний пішов за ним беззвучно, повна мовчанка запала в колонаді, і було чути, як туркочуть голуби на майданчику в саду край балькона, та ще вода виспівувала свою хитросплетену приємну пісню у фонтані.

Прокуратора закортіло підвестися, підставити скроню під струмінь і так завмерти. Та він знав, що й це йому не зарадить.

Вивівши арештованого з-під колон до саду, Щуробій вийняв з рук в леґіонера, що стояв при підніжжі бронзової статуї, нагая і, злегка розмахнувшись, шмагнув арештованого по плечах. Рух кентуріона був недбалий та легкий, але зв’язаний миттю звалився додолу, наче йому підрубали ноги, захлинувся повітрям, барва збігла з його лиця й очі знетямились.

Марк однією лівою рукою, легко, мов порожнього лантуха, підняв у повітря поваленого, поставив його на ноги й промовив гугняво, кепсько вимовляючи арамейські слова:

— Римського прокуратора називати — ігемон[48]. Інакших слів не казати. Струнко стояти. Ти зрозумів мене, чи вдарити тебе?

Арештований похитнувся, але запанував над собою, барва повернулася, він звів подих і відповів хрипко:

— Я зрозумів тебе. Не бий мене.

За хвилину він знову стояв перед прокуратором. Прозвучав тьмяний, хворий голос:

— Ім’я?

— Моє? — похапцем озвався арештований, усією істотою виявляючи готовість відповідати до пуття, не викликати більше гніву.

Прокуратор сказав неголосно:

— Моє — мені відоме. Не шукай дурнішого за себе. Твоє.

— Єшуа, — спішно відказав арештант.

— Прізвисько є?

— Га-Ноцри[49].

— Звідки ти родом?

— З міста Ґамали[50], —