Таня Малярчук - Забуття

селян. Він обережно ставив її на стіл, а сам сідав поруч і розминав кисті, немов хірург перед делікатною операцією.

— Я готовий, В’ячеславе Казимировичу. Скільки листів сьогодні?

— Один. Але зробіть дві копії. І я прошу Вас, Ципріяновичу, не перекручуйте того, що я кажу, не виправляйте, як Ви думаєте, мої помилки. Пишіть так, як диктую.

— Але слово «закінчення» пишеться з двома «н», це Вам кожен, кого не спитайте, підтвердить.

Липинський нервово відмахувався.

— Та пишіть, як знаєте, дідько з Вами, однаково ж зробите по-своєму. Мені друзі вже не раз переповідали, що Ваш машинопис різниться від листів, написаних моєю рукою, і що деколи вони мене в моїх листах не пізнають.

Ципріянович навчився не реагувати на подібні нападки. За роки служби він м’якосердо прощав Липинському такі мовні викрутаси, яких жоден порядний секретар не стерпів би. «Хлополапський», наприклад. Ну що це за слово таке?! Що воно означає?! «Хлополапська небезпека» — і розумій як хочеш. Або: «Безвласнодержавність». І сміх і гріх! Але Ципріянович терпів і, зціпивши зуби, друкував навіть ще більші нісенітниці.

— Іванові Кревецькому, — Липинський називав ім’я адресата і чекав, поки секретар вицокував на машинці стандартний заголовок: Бадеґґ, Пошта Тобельбад, Австрія. З вікна заносило віхолою, вуса і брови Липинського потроху ставали білими.

Вди-их-видих.

— Вельмишановний і дорогий пане Іване! — повільно починав диктувати. — З нагоди Різдвяних свят і Нового року пересилаю Вам сердечні побажання всього найкращого. Дякую Вам за ваші побажання і за вашу пам’ять. Одного тільки Вашого побажання не можу зрозуміти: повороту до рідного краю? Кому я і нащо в цім ріднім краю потрібний.

Ципріянович сповільнювався, йому теж ставало холодно.

— Ні, маю надію, що Бог Милосердний принаймні наприкінці звільнить мене від дотику з українським громадянством, якому я віддав все, що мав, яке мені подякувало найтяжчою, яка тільки може бути, обидою для чесної людини. Ні один голос не став у моїй обороні, коли настало на мене шумовиння, яке тепер на руїні росте в пірря і розвивається. «Пірря» — подвоєне р.

— Я знаю, як писати «пірря», — обурювався Ципріянович, — не мусите мені це говорити, В’ячеславе Казимировичу.

— Вибачте-вибачте, це я за звичкою. Продовжую. Моя Україна вмерла. Я не маю до чого і до кого вертати. Підпис: Померший для померших.

— Померший для померших? Що це за такий підпис? Ви ж іще живі.

— Просто пишіть, як кажу.

Ципріянович корився, вголос коментуючи те, що друкує:

— Померший для померших. Дата: 30 децембра. Писати децембра чи грудня?

— Пишіть «децембра».

— 30 децембра, 1931 року. З високим поважанням, Ваш Липинський.

Потім Липинський просив залишити його самого. З коридору було чути, як він плаче.

Проводжаючи заладований до санаторію автомобіль, Ципріянович не здогадувався, що бачить господаря востаннє. Інакше він був би якось підготувався. Може, обійняв би його. Вони ніколи не обіймалися, тільки гиркалися, хоча поважали один одного і не могли один без одного обходитися. Якось після чергової «правописної» суперечки Ципріянович так розсердився, що аж був звільнився і демонстративно поїхав до Відня шукати іншу роботу. Просидівши у їхнього спільного знайомого Жука два тижні й так і не дочекавшись вибачливого листа від Липинського, повернувся. Липинський без слів прийняв назад. Вибачливого листа він таки написав, але не знав, на яку адресу слати.

Є одна світлина, де вони разом. Липинський у своєму незмінному гусарському халаті з ціпком у руках, Ципріянович у двобортній байковій сорочці в косу клітинку, кольорів не видно, бо світлина чорно-біла. Сидять пліч-о-пліч перед будинком у Бадеґґу, на задньому тлі — чужі діти, мабуть, брата Станіслава. Надворі тепло. Тераса закладена квітучими вазонами. Обидва чоловіки здрібнілі, вихудлі, неширокі в плечах. Липинський дивиться в об’єктив, Ципріянович кудись убік. Яйцеподібна голова, потилиця вже зовсім лиса. Брови насуплені. Ципріянович — людина-привид. Ніхто в жодній енциклопедії не знайде відомостей про його дальше життя. Ніхто не знає, що з ним сталося потім. Зі смертю Липинського умер і він.

Єдине, що Ципріянович по собі лишив, — це коротенький, але детальний, майже фізіологічний, опис останніх днів життя свого господаря. Через рік його надрукував один львівський журнал. Ципріянович повідомляє, що подорож до санаторію минула щасливо, Липинський був веселий і сповнений надій. У санаторії відразу зробили встрикування камфори. Наступного дня після ретельних оглядин Фін Юлі спитала в лікаря, чи є якась надія, і той, хитаючи головою, відповів, що Липинський приїхав сюди помирати. Господиня не надала словам лікаря великого значення, бо подібне чула часто. Брат і донька після довгих розмов із хворим від’їхали. Липинський вставав тільки вранці, щоб сидячи вмитися. Господиня читала йому німецькі газети. Увесь час він був у повній притомності. Спав з відкритими очима. Постійно повторював, що мусить ще прожити пару літ, казав щось про море і про сіль, згадував свою жінку, з якою після розлучення в 1919 році більше жодного разу не бачився. Господиня домовилася, щоб його висповідав священик, на що Липинський погодився, але здивувався, запевняючи, що почувається не так зле. О восьмій вечора, після чергового встрикування камфори жалівся, що дуже втомлений і хоче спати. Господиня поправила подушки. Він заснув. Спав з відкритими очима. Дихав, як звичайно, коротко і часто. Фін Юлі дрімала поруч у кріслі. Коло пів на одинадцяту почула глибокий видих. Порахувала до п’яти. Більше вдихів не було.

III

1903

Краків

Дбайливо вдягнений, свіжо голений, нігті плекані, весь у чорному, навіть краватка чорна — таким професор україністики Яґеллонського університету в Кракові Богдан Лепкий вперше побачив його у себе на лекції.

— Ви з Росії? — запитав. Липинський підтвердив. З Волині. На лекцію з української мови забрів випадково, бо, власне, штудіює агрономію, але зовсім не шкодує, бо лекція виявилася дуже цікавою. Говорив українською краще за українців з походження. Зачудований професор Лепкий відразу запросив його з товаришем до себе додому на чай.

— Дякую за запрошення, прийду з превеликим задоволенням, пане професоре, — відповів той, — тільки прошу, називайте мене В’ячеславом.

«Феномен, — розповідав усім професор, — чистий феномен!»

Професор був людиною винятково щедрою і добропорядною, славився своєю гостинністю, а також покірною дружиною, яка мовчки поїла і годувала частих гостей у квартирі Лепких по вулиці Зеленій у Кракові. Квартира ця не раз слугувала притулком для українських «митців і літераторів», які приїжджали до Кракова без крони в кишені. Тут постійно ошивалися підозрілі україномовні елементи в надії якщо не на дах над головою, то принаймні на триразове харчування денно. Покірна дружина професора Лепкого мала всіх їх за пройдисвітів. «Я не можу відмовити нужденному в кусні хліба», — говорив їй Лепкий,