Таня Малярчук - Забуття

обід на тому скінчився. Всі розійшлися по своїх кутках, набурмосені і злі. А вночі випало незвично багато снігу. Липинський, лежачи в кімнаті і втупившись у стелю, боявся, що дах проломиться під таким тягарем і його засипле білою кучугурою, ніби землею у свіжовикопаній могилі. Ще не раз пізніше його охоплюватиме відчуття, ніби він лежить на самому дні, де холодно і самотньо, і звідси, зсередини, дно здається ще глибшим, ніж насправді, бездонним, здається навіть не дном, а вічним вертикальним падінням вниз, і Липинський розпачливо здіймає догори руки, щоб зачепитися за що-небудь, якісь невидимі поручні, і втриматися.

Його рішення продовжити навчання на рільничому факультеті в Кракові дещо знизило напругу в родині. Хоч обробіток землі тоді цікавив Липинського не більше ніж мода жіночих капелюшків, для молодого чоловіка його походження і статку рільнича освіта була дуже раціональним вибором: землевласники мусили знати, що робити зі своїми гектарами. А де ж іще вчитися молодому полякові, як не у Кракові? Переросте, сподівалася Клара Ліпінська, Вацлав — хлопець розумний, просто бунтує.

Брат Станіслав розсміявся, коли почув знайоме і вже давно переболіле: «Не називай мене Вацлавом».

— Маєш рацію, — сказав він, — добропорядного Вацлава з тебе все одно так ніколи й не вийшло.

Тепер, у 1931 році, світоглядні конфлікти між ними втратили гостроту. Станіслав, називаючи брата Вацлавом, робив це умисно, жартома, тільки щоб подратувати. Коли вже все відбулося, всі війни закінчилися і всі битви програно, імена — найменше, що мало значення. Більше не було причин для суперечок. Все, що залишилося, — діри в легенях.

Ра-аз-два. Вди-их-видих.

Повсідалися в автомобіль. Фін Юлі теж їхала до санаторію, без неї Липинський не уявляв свого побуту. Вона мала поправляти йому подушки, домовлятися з лікарями, читати вголос газети, подавати вночі воду, класти на чоло долоню зі словами: «Все гаразд, гарячки немає». Фін Юлі мала прислухатися до поривчастого дихання і визначати, чи Липинський ще живий. Іноді він сам у цьому сумнівався — тоді вистачало глянути на Фін Юлі, і домогосподарка заспокійливо кивала головою, мовляв, не турбуйтеся, живі.

Шофер завів мотор. Була сьома ранку. Дорога мала зайняти годин чотири-п’ять. На дерев’яних сходах дому залишився стояти вірний пес Липинського, його багатолітній секретар Савур-Ципріянович. Він помахав рукою на прощання. Невисокий рудовусий чоловічок приблизно того ж віку, що й Липинський. Родом десь з-під Києва, хоча ніхто в жодній енциклопедії не знайде відомостей про місце його народження. Людина-привид. Людина-тінь. Мешкав разом із Липинським останні одинадцять років після того, як втік зі вкотре захопленого більшовиками Києва вантажним потягом до Відня. Там він знав лише одну адресу: готель Брістоль на Рінґу, 1, а також те, що в ньому квартирував український посол. Прийшов і став у фойє під вікном, портьє недовірливо зміряв прибульця з ніг до голови.

— Я до посланника Липинського, — повідомив Ципріянович, але портьє замахав головою. Пан посланник склав свої повноваження і зараз вибирається на нове помешкання. Взагалі, він дуже хворий, дайте йому нарешті спокій. Ципріянович розгубився, але йти не йшов, бо не мав куди. Портьє повторював одне і теж: дайте йому спокій, йдіть собі, тут немає на що чекати, внадилися, як мухи на стерво.

— А хто тепер посланник України? — спитав Ципріянович у розпачі.

Портьє вибухнув:

— Звідки мені знати, чоловіче добрий?! Знайшов кого питати!

Цієї миті до фойє спустився Липинський: гострі доглянуті вуса, акуратно зачесана чорна густа шевелюра, великі очі, неприродно живі, як для такого змарнілого тіла. Біля входу на Липинського чекав екіпаж, який мав відвезти його на лікування до санаторію. Фін Юлі давала розпорядження візникові.

— Пане Липинський, — гукнув його Ципріянович і перелякано замовк, бо не знав, що казати далі.

Липинський зупинився і питально глянув на Ципріяновича.

— Порадьте, куди мені йти, пане Липинський.

— А хто ви?

— Михайло Петрович Савур-Ципріянович.

— Я йому вже сказав, що тут нема на що чекати, — втрутився портьє.

Липинський закашлявся. Фін Юлі простягнула йому білу хустинку з червоною нашивкою W. Lipiński.

— А що ви вмієте? — раптом спитав Липинський.

— Я секретар, — безнадійно пробубонів той. — Працював в уряді Директорії, у канцелярії міністерства освіти. Нас евакуювали з Києва місяць тому.

— Які мови знаєте?

— Знаю німецьку, французьку і російську.

— А українську знаєте?

— Це моя рідна мова.

— Навідайте мене у санаторії в Бадені через місяць. Якщо дійдемо згоди — будете моїм секретарем. Я якраз шукаю.

Ципріянович подякував, на очі навернулися собачі сльози відданості, але він змахнув їх рукавами потертої сюртучини. З дверей Липинський докинув:

— Ви маєте де зупинитися?

— Не маю, пане посланнику.

— Я більше не посланник, називайте мене В’ячеславом Казимировичем, — він щось шепнув портьє, тоді вийшов з готелю і сів в екіпаж.

— Пощастило тобі, — буркнув Ципріяновичу портьє і звелів йти за ним, — він просто людина добра, от всі й користуються. Я гнав би таких, як ти, до бісової матері. Злетілися, як мухи на стерво.

Через місяць вони про все домовилися, і Ципріянович одразу заступив на службу. У різний час він мав різні завдання. Окрім своїх прямих обов’язків секретаря, виконував важку хатню роботу, ходив за лікарем у разі гострої потреби (іноді по кілька разів за одну ніч), зустрічав на двірці гостей і віз їх нагору фірою. Ще Ципріянович листувався від імені Липинського з тими, хто видавався самому Липинському нецікавим. Відповіді компілював із давніше написаних листів: самовільно фантазувати, хоч як кортіло, права не мав. Зустрічався з давніми друзями Липинського у Відні, випитував у них про теперішнє життя, а потім детально переповідав усе господареві. Іноді прибріхував, прикрашав, іноді замовчував чиюсь смерть. Зарплатня Ципріяновича становила 2 долари місячно плюс харч і дах над головою. Вряди-годи Липинський виділяв йому додаткові премії, але Ципріянович переважно відмовлявся, бачачи, що тому самому не вистачає на лікування. Ципріянович здоровий, він ніколи не потребував багато. Єдина його проблема — це болючі зуби. Інколи Липинський оплачував секретареві дантиста, бо в цій околиці його роль виконував звичайний терапевт, який про зуби знав лише те, що вони перестають боліти, якщо їх вирвати.

Їхній робочий ранок виглядав так. Фін Юлі заходила до кімнати і відчиняла навстіж вікно, щоб Липинський починав дихальні процедури. Так зване «ліченя воздухом». Ципріянович діловито запитував:

— Сьогодні будете писати самі чи диктувати?

Запитував даремно — Липинський уже давно не брався за олівець. Його каракулі потім ніхто не міг розібрати, навіть він сам.

— Диктувати, — і Ципріянович заносив до спальні свого ідола, своє божество, свою друкарську машинку. За неї він був ладний вмерти. Машинка годувала Ципріяновича так, як корова — галицьких