Володимир Михайлович В'ятрович - За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна

Українські війська 1919 р. зазнали поразки не лише в протистоянні з поляками на заході, а й у боротьбі з більшовицькими військами та армією Денікіна. Невдачі призвели до погіршення відносин серед представників української влади — політики, які представляли Галичину, вважали головним фронтом протистояння антипольський, натомість Симон Петлюра вважав основним антиросійський. Унутрішні суперечки супроводжувалися невдалими спробами відстояти українську справу на міжнародному рівні. Урешті українські політики з різних частин України почали шукати собі різних союзників. Дійшло до того, що більша частина Української Галицької Армії перейшла на бік денікінців, а Симон Петлюра почав домовлятися з Польщею. Наприкінці 1919 р. країни Антанти фактично визнали приєднання Східної Галичини до Польщі, надавши їй мандат Ліги Націй на управління цією територією на 25 років з подальшим проведенням плебісциту, який мав остаточно вирішити питання приналежності. Збройна боротьба українців за ці землі ставала беззмістовною.

Щоб урятувати українську державність бодай на частині території, у квітні 1920 р. уряд УНР підписав у Варшаві угоду з Польщею, якою було передбачено відмову від теренів Східної Галичини, Волині та Холмщини. На такий відчайдушний крок Симон Петлюра пішов, сподіваючись за допомогою польського війська звільнити українські території, зайняті більшовиками. На початку спільні дії українців та поляків були успішними — їм навіть удалося на деякий час звільнити Київ. Проте більшовицький контрнаступ швидко спростував сподівання на спільну перемогу. Тепер під загрозою опинилася не лише Україна, але й Польща — червоні підійшли майже до Варшави. У такій ситуації польське керівництво знову звернулося по міжнародну допомогу. Для порятунку Польщі в справу втрутилися великі держави — переможиці війни. Міністр закордонних справ Великої Британії Джордж Керзон закликав Москву припинити наступ і запропонував установити кордон по лінії: Гродно — Валівка — Немирів — Брест-Литовськ — Дорогуськ — Устилуг — на схід від Грубешова — через Крилів на захід до Рави-Руської — на схід від Перемишля до Карпат. Поляки, таким чином, втрачали дуже бажаний для них Львів, натомість Польщі відходила низка інших українських етнографічних територій — Холмщина, Підляшшя, Надсяння та Лемківщина. Пропозиція не була прийнята більшовиками, які продовжили наступ, щиро сподіваючись, що світова пролетарська революція цілком можлива. Намальовану на мапі Джорджем Керзоном лінію згадали через кілька десятиліть — уже після Другої світової війни.

Полякам за допомогою армії УНР удалося не лише зупинити наступ червоних, а й відсунути їх значно далі на схід, ніж пропонували британці. За умовами підписаного з більшовиками у Ризі 1921 р. договору кордон у Галичині проходив по річці Збруч, а на Волині — трохи далі на схід від лінії, визначеної вже не чинним на той момент Варшавським договором з УНР. Отже, східний кордон Польщі було визначено не перемогою над українцями (1919 р. у Галичині) чи їхньою згодою на відмову від частини своїх територій (за умовами Варшавського договору 1920 р.), а угодою з тим, хто ще не так давно був спільним ворогом, — більшовицькою Росією. З тим, хто зовсім скоро знову стане ворогом для поляків і українців, поставивши собі за мету поневолити їх.

  Недогромадяни

Терени Східної Галичини, Волині, Холмщини, Підляшшя, Надсяння та Лемківщини, населені здебільшого українцями, стали частиною відновленої після війни Польщі, яку називали Другою Річчю Посполитою. На жаль, як і в її попередниці, кілька століть перед тим, українці не почувалися рівноправними громадянами. Тому польсько-український конфлікт не вичерпав себе ані 1919 р., коли закінчилися активні бойові дії польсько-української війни, ані 1921 р., коли визначився східний кордон Польщі, ані 1923 р., коли західноукраїнські землі офіційно на міжнародному рівні було передано Другій Речі Посполитій. Поразка не влаштовувала українців, які вважали знехтуваним своє право на національне самовизначення. Джерелом конфлікту далі залишалися спірні землі Галичини, Волині, Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини, які кожна зі сторін вважала своїми. Через кілька десятиліть вони знову стали ареною збройного протистояння між українцями і поляками, яке переросло у нову війну.

Перемозі поляків у війні з українцями після завершення Першої світової війни сприяла не тільки краща готовність, а й уміння представити свою справу на міжнародній арені. Політики провідних держав Європи підтримали Польщу, тому що для багатьох із них вона стала символом кількасотрічної боротьби за незалежність. Вони чули про героїчні польські повстання 1830 та 1864 рр., про жорстоке придушення їх окупантами, багато років у Європі, а згодом і в Америці працювала та активно лобіювала польські інтереси організована політична еміграція.

Натомість український визвольний рух на той час не був широко відомим у світі, власне поняття української політичної еміграції з’явилося після поразки у війнах із поляками та більшовиками. Тому для багатьох у світі перемога поляків, утвердження на західноукраїнських землях їхньої влади сприймалися як логічне і справедливе завершення незрозумілого конфлікту у Східній Європі. Але не для українців.

Попри відносно спокійний перебіг війни, пам’ять про неї не могла сприяти залагодженню польсько-українського конфлікту. Свідки, а особ­ливо учасники бойових дій 1918―1919 рр., яких було багато в обох суспільствах, у більшості своїй не сприймали зближення народів. Урочисті державні відзначення польської перемоги, творення пантеону її героїв стали елементом формування національного міфу нової польської держави. Мабуть, такі заходи не могли не дратувати українців і не спричинити прагнення реваншу.

Але не лише пам’ять про минулий конфлікт була причиною наростання взаємної недовіри й нетерпимості між українцями та поляками. Ще більше причин для цього давали реалії міжвоєнної Польщі, у якій українці на своїй землі почувалися упослідженими аборигенами польської колонії. «Український народ не знайшов у Польщі можливостей для свого національного і політичного розвитку, був постійно зневаженим і приниженим цілою низкою актів, які полякам нічого не давали, а в українців ранили їхні національні почуття», — так оцінив міжвоєнний період активний діяч українського руху Володимир Горбовий у розмові з одним із польських провідників Стефаном Ровецьким.

І справді, утиски, які нічого не давали для зміцнення польської держави, але натомість живили прагнення до боротьби з нею, були відчутні в різних сферах — політиці, культурі, освіті, економіці і навіть духовності. Обіцяної автономії українці так ніколи й не дістали. Натомість стали жертвами політики полонізації й дискримінації всього українського в культурі та освіті. «Не буде перебільшенням сказати, — писали експерти відділу національностей Міністерства внутрішніх справ Польщі того часу, — що саме боротьбі за мову й за школу ми завдячуємо ворожістю до Польщі та поляків з боку української молоді, яка на території Східної Малопольщі (так тоді офіційно називали Східну Галичину. — В. В. ) охоплена ворожими настроями на 100 %».

Оскільки українці залишалися здебільшого селянською нацією з не­значним прошарком інтелігенції, то закриття українських гімназій, заборона створення українського університету у Львові були все ж меншим джерелом конфлікту, ніж соціальна політика польського уряду. Інструментом зміцнення «польськості» українських територій Другої Речі Посполитої її керівництво, між іншим, уважало збільшення тут кількості громадян польської національності. Їхня чисельна перевага над українцями мала в майбутньому відіграти вирішальну роль у визначенні приналежності територій, якщо б українське питання знову актуалізувалося на міжнародному рівні. Тоді вже не мало б великого значення, яким чином вирішувалося це питання — через обіцяні плебісцити чи збройний конфлікт.

Тому нарівні з тими поляками, які сотні років уже жили у Холмщини, Підляшші, на Волині та у Галичині, з’являються новоприбулі — осадники. Здебільшого це колишні учасники війни за незалежність Польщі, зокрема ветерани польсько-українського протистояння. Вони мали за собою не лише моральну перевагу переможців