Володимир Лис - Діва Млинища

жінка мовби розтала в надвечірньому присмерку, який з’явився на зміну сонцю.

А на тому місці, де зникла жінка, засвітилася невелика, але добре видна зірка — голубувата, начеб прозора і схожа… Панас не міг спершу визначити, на що ж знайоме та зірка схожа. І раптом аж здригнувся, сіпнувся — зірка тая була схожа на маленьку прозору, підсвічену дивним світлом сльозинку. Сльозинку, що світилася… З неба, крізь надвечірній простір, і начебто враз торкнулася не тільки ока, а і його щоки. Аж Панас тернув пальцем по щоці.

Сухо…

Панас рушив не одразу, перехрестився, перш ніж «Отче наш» проказав. «Що ж то було?» — свердлила голову думка, а коли пройшов з десяток-другий кроків, мусив таки оглянутися. Мусив. Нікого. Тьмяніє вечірнє небо. Блимотить зірка. А он і друга збоку з’явилася. Жінки ж нема. Привиділося? Може, й так. Думка заспокоювала.

Озирався ще й ще, та нічого й никого ни побачив. Зірка світила собі на небі. А перед селом інша, дивна думка прийшла — треба йти не дорогою до містка чи до броду, де мілко, а перейти річку в іншому місці. Так і зробив, закасавши ногавиці. Забаганка його здивувала. Наче чиясь забаганка. Тої жінки, яку видів? Відьми, русалки, тико ж нечиста сила сміється, кажуть, регоче, крутиться. Знаки всякі подає, заманює… А тут ні слова, ні шелесту.

Напитав мілкіше місце й перейшов річку. Холодна вода остудила ноги й голову. Начеб просвітліло в голові, до неї просилася якась думка… Про щось таке, що треба згадати, а ніяк ни може…

Стрітив уже на вулиці дядька Трохима Пиркальового, перекинувся словом, далі Пріську, Парасчину подругу, що знав — ни байдужа до нього… Відпустив жартик, слова були — здалося — і його, й не його… чого б то? Про те, що бачив, не обмовився, — ще сміятися почнуть…

Матері сказав, уже як повечеряли й мали лягати… Про жінку, що бачив… Білу, яка над лісом піднялася…

І мати мовила тихо, якось злякано й урочисто воднораз:

— То ж ти, певне, Діву Млинища бачив…

— Діву Млинища? — Панас не міг уторопати. — Пречисту Діву? Діву Марію?

— Нє, синку… Діву нашого Млинища… Кутка нашого…

— Хіба наш куток має свою Діву? — Панас аж злякано глянув на матір.

— Нє… Тико стареї люди кажуть… Колись я чула…

І мати Юстина сказала, що од покійної бабусі свої почула — рідко, може, раз на сто літ, являється перед людські очі тая Діва. Охоронниця їхнього кутка. Їхнього, бо никому з інших кутків села — ни з Козлища, ни з Чинбарів, ни з Гурбів, Ковалів ци Підцерков’я, тико коло їхнього Млинища й бачили тую жінку…

— Про те ни вельми й згадують, бо ж забувається, — сказала мама Юстина. — Бо рідко вона являється… То колись дівчина, яку багач сватав з міста, а вона ни схотіла, коли силоміць пробував до себе забрати. Вирвалася й до лісу втекла… Думали, мо’ втопилася ци вовки задерли… Тико ж тіла ни найшли… Ну й являється чєс од чєсу… Коли порятувати когось хоче. А то ще… Казали бабуня: їдному чоловікові ци жінці тико і являється… Кожного разу… як знак хоче подати… У житті того, кому явилася, хто неї побачив, щось особливе станеться… Якісь особливі переміни… Ой, синку, коби ж, як має щось статися, хоч хай буде добре… Молися Богові та Пресвятій Діві і я молитимуся…

— Що ж має статися?

— Або я відаю?..

— Женюся, мамо, ото й станеться, — сказав Панас. — Невістку вам приведу… Ото й станеться…

— Параску?

— А то кого ж?..

Мати торкнулася синової руки. Несміливо, лагідно. Зітхнула.

— Параска — вдатна дівчина. І на лиці й до роботи. Бистра, на язик, правда, гостра, та нихай.

— Тико Параска на гинчого око гострить.

Тут вони побачили, що на порозі виріс Тарас. Руки в боки, а нога вперед виставлена. Якась у нього усмішка, мовби з осіннього холоду принесена чи десь позичена… Стоїть, блимає, то навіть при тьмяньому поблиску скіпки, вставленої у гладишку, видно.

— Що ти таке мовиш, Тарасику?

Мати Юстина аж руки простягла, мовби од тих слів одпиралася. Просила їх за поріг вийти, до хати не пускала.

— А то ви-те, мамо, ни знаїте, — Тарас чвиркнув, до хати ступив, шапчину на лавку кинув. — Вона ж із Пилипком граїться, хоть і коло Панасика нашого вертиться.

— Тарасику…

— А що Тарас? Тарас — ни Панас, до сватання далеко.

Тут старший брат засміявся. Сміявся довго й розгонисто. До брата підійшов, за чуба легенько смикнув.

Промовив:

— У нашого пана, кажуть, вошей багато. Та таким, як Пилипко, продає. Ото хай і купує, той Буца.

З тим і ступив за поріг. Спинився, окинув оком їхній куток. Млинище лежало тихе і умиротворене. Де-не-де зблимували вогники, чулися звіддалік, як вуркотіння, жіночі голоси. Усе було, як звично. Сьогодні вечорниць не передбачалося. Звичний буденний вечір. Завтра жде робота. Як вчора і позавчора. Таке життя.

Вдивився в темряву. Почав рости страх, бо здалося, що начеб щось біле за сусідським садом промайнуло. Діва Млинища? Нє, нічого не видко. Здалося. Страх поступово минав, а ноги самі несли туди, де він мав бути. Коло Парасчиної хати.

Стояв, вдивлявся в темне вікно.

Там, за ним, у хаті вже, певно, спали: Параска, неїна сестра, мати з батьком. А може, й не сплять, може, Парасочка десь вистоює собі з Пилипцьом? Од цієї думки кинуло в жар.

Раптом він почув притишені голоси, тихий дівочий сміх, що розсипався легенькими дзвіночками-горошинками.

Голоси наближалися.

Одлягло од серця, бо зрозумів, що то Мотрунка зі своїм парубком. Ба, та тож Павлик уроді Лепесів з другого кутка, аж із Чинбарів. Панас відступив, сховався за деревом. Почував легкий сором і радість. Двоє поруч притислися одне до одного, стали наче одним тілом.

«Мотрунка буде Павликовою, а Параска моєю», — раптом подумав Панас.

3. Гідність і гріх

Наступного дня він горав поле в долинці коло Мережки, до лісу перевертати сіно послав Тараса.

Майже весь той клаптик і виорав до вечора. Мо’ й скінчив би, та відчув — стомилася його старенька кобила.

Ніжно погладив по крупові. Добре вона прислужилася їм. П’ятеро лошат за життя привела. Перше, як і належало, оддали панові. Друге собі оставили — гарненький коник виріс. Ще двоє продали, от і земельки прикупили, а їдне… четверте пішло як посаг, коли Марусю заміж оддавали.

Приплід зробив їх чи не найзаможнішими на вулиці.

Воронка раптом нашорошила вуха, а потім і заіржала. Щось почула? Авжеж, почула.

«Коня, нивже коня?» —