Лорен Грофф - Долі та фурії

дівчини. Хлопця-азійця звали Майкл. Дівчина з пильним поглядом була Гвенні. А ось товстун буде найважливішим. Його звали Чоллі.

Того дня біля тако-кіоску був ще один Ланселот, якого звали Ланс. Що ж тут дивного? Ланс був кістлявий, блідий, бо не їв овочів, ходив якимись ривками, носив капелюх набакир і таку довгу футболку, що вона складками збиралась у нього ззаду на литках. Він пішов у вбиральню, зображуючи дорогою бітбокс, а коли повернувся, за ним тягся шлейф смороду. Хлопець позаду нього сіпнув його за футболку й звідти випав невеличкий шматочок екскрементів.

Хтось заверещав:

— Ланс наклав у свою одежину!

І цим певний час усі тішилися, аж поки хтось не згадав, що тут був іще якийсь Ланселот, отой переляканий новачок, якийсь чудний. І до Лотто почали чіплятися:

— Ну що, салаго, надув у штани від страху?

Або:

— Яке ваше повне ім’я, сер Лувсало?

Він знічено зсутулився. Покинув їжу, поплентався геть. Близнюки і Майкл наздогнали його під фініковою пальмою.

— Це справжнє поло? — запитав Чоллі, мацаючи рукав його сорочки. — Такі штуки коштують вісімдесят баксів у роздріб.

— Чолл, — сказала Гвенні, — зав’язуй із цим споживацтвом.

— Мабуть, підробка, — відповів Лотто, здвигнувши плечима, хоча було зрозуміло, що це не так. Якийсь час вони уважно дивились на нього.

— Цікаво, — сказав Чоллі.

— А він милий, — зауважив Майкл. Вони глянули на Гвенні, яка дивилася на Лотто, примружуючи очі, поки вони не перетворилися на щілинки, обліплені згустками туші.

— О, гаразд, — зітхнула вона. — Думаю, можемо його взяти.

Коли вона всміхалася, на щоках у неї з’являлись ямочки.

Вони були трохи старші — ходили в одинадцятий клас. Вони знали те, чого він не знав. Тепер він жив пляжем, пивом, наркотиками; крав материне знеболювальне, пригощав друзів. Удень печаль від втрати батька стихала, хоча ночами він усе ще прокидався в сльозах. Настав його день народження. У вітальній листівці він знайшов щотижневі кишенькові гроші — тупо для відзначення п’ятнадцяти років. Літо плавно перейшло в навчальний рік. Пам'ять у нього була хороша, тому дев’ятий клас — це так, легка прогулянка. Після школи й до ночі він пропадав на пляжі.

— Ану, нюхни це, — пропонували йому друзі. — Ану, курни оце. — Він нюхав, курив, забувався на якийсь час.

Із трьох його нових друзів Гвенні цікавила його найбільше. У ній було щось зіпсуте, хоча ніхто не міг сказати що саме. Вона могла перейти через чотири смуги руху, запхати у свій рюкзак кілька баночок збитих вершків у міні-маркеті. Вона здавалася йому дикою, хоча близнюки жили в нормальному фермерському будинку, у них були батьки. А Гвенні як випускниця навчалася за програмою поглибленого вивчення трьох предметів. Гвенні упадала за Майклом, а Майкл клав руки на коліна Лотто, коли ніхто не бачив, а Лотто бачив уві сні, як він здирає з Гвенні одяг і вона танцює йому джигу. Якось пізно ввечері він узяв її холодну руку, і вона на мить затримала її, перш ніж він стис її й відпустив. Лотто іноді уявляв, що він дивиться на них усіх ніби з висоти пташиного польоту: вони все бігали колами, ганяючись один за одним, і лише Чоллі стояв осторонь, похмуро спостерігаючи за цією нескінченною біганиною друзів, зрідка намагаючись приєднатися до них.

— Ти знаєш, — якось зізнався йому Чоллі, — у мене до тебе, мабуть, і не було справжнього друга.

Вони сиділи в залі ігрових автоматів, грали у відеоігри й розмовляли на філософські теми. Чоллі — з купою стрічок, які він дістав у Армії порятунку, Лотто — з підручником для дев’ятого класу, який він міг цитувати з будь-якого місця, навіть не розуміючи, про що йдеться. Лотто озирнувся й побачив, як світло від Пекмена відбивається на масному лобі й підборідді Чоллі. Хлопець поправив окуляри на носі, дивлячись убік.

У Лотто потеплішало на душі.

— Ти теж мені подобаєшся, — сказав Лотто. І лише зараз, вимовивши це вголос, зрозумів, що це правда. Чоллі зі своєю грубуватістю, самотністю, наївною жадобою до грошей нагадував йому батька.

Фривольне життя Лотто тривало тільки до жовтня. Жменька місяців, які все змінили.

Мабуть, це й був поворотний момент: пізній полудень, субота. Вони товклися на пляжі ще від ранку. Чоллі, Гвенні й Майкл спали на червоній ковдрі. Засмаглі, просолені океаном, із присмаком пива в роті. Кулики, пелікани і птах-рибалка патрали на березі золотисту рибину довжиною сантиметрів тридцять. Лотто довго спостерігав за ними, доки в його уяві повільно вимальовувалася картина, яку він бачив у якійсь книжці: червоне море, кам’яниста доріжка, яка пірнала в нього й виринала, наче скручений язик колібрі. Він підняв забутий якоюсь дитиною совочок і почав копати. Шкіра натягалася, наче вкрита гумовим клеєм, дуже обпечена, але нижче під нею м’язи раділи рухові. Сильне тіло — це блаженство. Море шипіло й клекотіло. Інші троє потроху прокидалися. Гвенні стояла, поплескуючи себе по стегнах. Боже, він облизав би її з голови до кінчиків пальців. Вона дивилася на те, що він робить. Вона розуміла. Жорстка дівчина: пірсинг, татуювання, як у якого-небудь злочинця, зроблене своїми перами і голками, але в очах світилася душа. Вона повзала на колінах, згрібаючи пісок передпліччями. Чоллі й Майкл притягли лопати з вантажівки берегової поліції. Майкл витряс на долоню залишки стимулятора із пляшечки, яку він поцупив у матері, і вони позлизували всі таблетки. Вони копали по черзі, цокотячи зубами від холоду. Четверо неприкаяних підлітків на початку жовтня в сутінках, на зміну яким приходила ніч.

Зійшов повний місяць, розливши на воді білу доріжку. Майкл наносив плавника, розпалив багаття. Бутерброди з налиплим на них піском давно закінчилися. Руки були стерті до крові. Та на це ніхто не звертав уваги. Щоб зробити центр, початок спіралі, вони перекинули стілець рятувальника на бік, насипали на нього піску й утрамбували його. Один за одним вони вигукували свої варіанти того, що Лотто хотів зобразити цією скульптурою: молюск наутилуса, паростки папороті, галактика. Нитка, що розмотується з котушки. Сили природи, досконалість краси, плинність прекрасного — продовжували вони вгадувати. Він соромився сказати, що то був час. Він прокинувся із пересохлим горлом і бажанням зробити абстрактне конкретним, відобразити свою здогадку про те, що час — це спіраль. Його приваблювала марність будь-яких зусиль, ефемерність дії. Океан наступав. Він облизував їхні ноги. Він бився об зовнішню стінку спіралі, пробиваючи собі дорогу всередину. Коли вода змила пісок зі стільця рятувальника, оголивши щось біле, наче кістка, дещо зламалося, і його уламки засмоктало в майбутнє. [Цей день ще повертатиметься й осяюватиме собою все.]

Тієї ж ночі все скінчилося. Чоллі під добрячим кайфом підстрибнув у темряві з того самого стільця рятувальника, який вони знову поставили вертикально. На якусь мить його силует завмер на тлі повного місяця, а потім він гепнувся додолу з нудотним хрускотом у гомілках. Майкл повіз його до лікарні, залишивши Гвенні й Лотто самих у темряві, на холодному осінньому вітрі. Гвенні взяла його за руку. Лотто відчув, як у нього всередині все заграло й запінилось — настав його час — він збирався розпрощатися зі своєю цнотою. Вона сиділа на кермі його велосипеда — вони їхали на вечірку в покинутому будинку на болоті. Пили пиво, спостерігаючи, як старші підлітки тусувалися