Валентин Лукіч Чемеріс - Ваші пальці пахнуть ладаном

Володимир Набоков… Народився 22 квітня 1899 року в Петербурзі, на великій Горській вулиці, 47, у сім’ї російського політика Володимира Дмитровича Набокова та Олени Іванівни, уродженої Рукавишникової. У 1919 році родина Набокових емігрувала з Росії, залишивши Крим разом з регулярними частинами Білої армії. Володимир Володимирович прожив першу чверть життя в Росії, другу в Німеччині, третю в Америці й останню у Швейцарії, де він і помер року 1977 – лауреатом Нобелівської премії. Про себе Набоков говорив:

«Я американський письменник, народжений у Росії, отримав освіту в Англії, де я вивчав французьку літературу перед тим, як на п’ятнадцять років переселитися в Німеччину… Моя голова думає по-англійськи, моє серце говорить по-російському, а моє вухо чує по-французьки…»

Жив та був – нині за енциклопедичними епітетами «блискучий, самобутній художник XIX – початку XX ст.» – Михайло Олександрович Врубель.

Його доля трагічна – він багато страждав і навіть роками знаходився на межі безуму, але надходило просвітління, і він знову брався за роботу – талановитий художник, автор монументальних розписів, станкового живопису, графіки, скульптури.

У 1902 році у нього вперше виявилися ознаки душевної хвороби, що прогресувала: хоч у періоди ясної свідомості він із жадібністю накидався на роботу.

Його лікар пізніше згадуватиме:

«Це був художник-творець усією своєю сутністю, до найглибших таємниць психічної особистості. Він творив завжди, можна сказати, безперервно, і творчість для нього була такою ж легкою, як дихання. Поки живе людина, вона дихає. Поки дихав Врубель – він все творив».

Його не стане у році 1910-му.

Смерть він зустріне як свою рятівницю, як визволення…

Олександр Блок скаже над його могилою:

«Врубель прийшов до нас як вісник, все одно як у лілову ніч яскраве золото ясного вечора. Він залишив нам своїх Демонів, як заклинателів проти лілового зла, проти ночі. Перед тим, що Врубель і йому подібні трохи відкривають людству раз у сторіччя, я умію тільки тремтіти».

Михайло Олександрович народився в Омську, в сім’ї офіцера.

Малювати почав з п’яти років.

Гімназійні роки в основному провів в Одесі.

Закінчив юрфак Петербурзького університету, після армійської служби стає студентом Академії художеств.

У 1884 році Врубель закінчує навчання і погоджується приїхати на запрошення до Києва та очолити там роботи по реставрації живопису в старовинній Кирилівській церкві.

І мова йшла не лише про відновлення фресок, але й про створення нових речей замість утрачених.

Трудно йому було в Києві (без зв’язків, без надійного заробітку), але тримався. «Мания, что непременно скажу что-то новое, не оставляет меня», – писатиме він батькові.

Кирилівська церква – пам’ятник архітектури Давньої Русі. Споруджена в середині XII століття на північній околиці тодішнього Києва, в урочищі Дорогожичі. Там, де сходилися шляхи – з Вишгорода, Чернігова, Новгорода, Смоленська та інших міст. А шлях той, що вів до північних воріт Києва, у тім місці звався Дорогожищем і знаходився «під святим Кирилом». У XII–XIII століттях храм родового монастиря чернігівських князів Ольговичів був княжою усипальницею. Пізніше там поховають князя Святослава Всеволодовича, одного з персонажів «Слова о полку Ігоревім».

У 80-х роках XIX століття в церкві відбувалися великі реставраційні роботи, оновлювався стінопис. Їх виконували учні Мурашка і художник Врубель.

Михайло Олександрович залишив на віки композиції «Сошествие Святого Духа», «Ангелы с лобарами» (на хорах), «Надгробный плач» і чотири ікони: «Афанасий», «Богоматерь с младенцем» «Иисус Христос» і «Кирилл» для мармурового іконостаса.

Нині ці ікони є гордістю українського мистецтва, а Кирилівська церква стала філіалом Софійського музею.

Пробувши 5 років у колишній столиці Давньої Русі, Врубель виїде до Москви і більше до Києва не повернеться. Але коли якось наприкінці його страдницького життя художника запитають про його першу любов, він умить просвітліє і вигукне, як на духу:

– Київ – моя перша й остання любов![1]

– Київ – любов моя!..

Ці слова не раз – особливо наприкінці свого життя – вигукуватиме, світліючи на виду, Олександр Вертинський…

Із власного зізнання (його звернення до краян):

«Любі мої земляки! Любі мої кияни! Як вам, очевидно, відомо, я українець за походженням, крім того, киянин. Я народився, навчався, виховувався в цьому чудовому, неповторному місті. Я виріс на берегах Дніпра, багатої, привільної, квітучої землі, рівної якій немає у світі. Я киянин! Кожен камінь цього міста я знаю. У фільмі «Полум’я гніву» я зіграв свої ролі українською мовою! Цим я пишаюся».

На запитання Наталі Ужвій звідки у нього справжні українські інтонації, Вертинський відповів: «Таж я тут народжений. Це ж моя батьківщина, моя любов і мій Київ, моя пісня, що вперше зародилася, забриніла і на два крила піднялася саме тут, на схилах Дніпра, у сивому і вічно юному граді Кия…»

І коли я чую, як лунає пісня «Як тебе не любити, Києве мій», то ні-ні, та й вчується раптом і його неповторний голос:

Грає море зелене,

Тихий день догора.

Дорогими для мене

Стали схили Дніпра.

Де колишуться віти

Закоханих мрій…

Як тебе не любити,

Києве мій!..

Здається, що він… Ні, ні, він і справді щойно повернувся зі своїх далеких мандрів, піднявся на схили Дніпра, зітхнув на повні груди, що нарешті він удома…

Спить натомлене місто

Мирним, лагідним сном.

Ген вогні, як намисто,

Розцвіли над Дніпром.

Вечорів оксамити,

Мов щастя прибій…

Як тебе не любити,

Києве мій!

Будинок, у якому він народився, стоїть і зараз по вулиці…

Спершу вулиця звалася Кадетською, але за Вертинського була Фундуклеївською – від прізвища київського губернатора, з 1919-го – Леніна. Нині – Богдана Хмельницького.

Батько майбутнього артиста Микола Петрович Вертинський був приватним повіреним, але крім адвокатської практики займався журналістикою. У досить популярному в ті часи «Киевском слове» він публікував свої фейлетони під псевдонімом Граф Нівер. (Згодом Олександр Вертинський під настрій казатиме: «Я – син графа Нівера», і дехто, не знаючи його біографії, сприйматиме це всерйоз.)

Микола Петрович був одруженим і якось закохався в дівчину на ймення Євгенія (Ївга) з роду Сколацьких. Дівчина теж закохалася в одруженого чоловіка, який заради неї покинув дружину. І стали вони жити в цивільному шлюбі. Шлюбний союз їм так і не вдалося оформити юридично: законна дружина Миколи Петровича навідріз відмовилася віддати юній особі свого чоловіка та майно. Але й не отримавши від попередньої дружини Миколи Петровича згоди на розлучення, вони жили в злагоді та любові. Євгенія Степанівна народила двох дітей – дочку Надю і сина Сашка.

У ті часи цивільний шлюб вважався ледь чи не злочином, його