Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

відьомському вогні було так само легко, як на газовій плиті. Один рух вліво довгим жовтим нігтем – і вогонь слабшав, а вправо – рідина починала бурхливо кипіти. Інтер'єр кухні був цілком у відьомському стилі, чимось, правда, скидався й на розбійницьку печеру. На грубій неструганій полиці, поруч із коробкою чаю «Чорна вдова», сиділа ворона Алергія, котра вперто не бажала прилучитися до відьомської справи, не каркала, не розмовляла. Милосердна Гортензія піді брала її з підбитим крилом ще взимку. Стара не любила цієї мовчазної пташки, у якої вистачало кебети не брати їжі з рук старої, що прагнула переселити її в кращий світ. А ціпок не досягав полиці.

– Усе ви, мамо, бачите, – щебетала Гортензія, подаючи старій капці. – А я неначе в тумані... Повелитель казав подвійну дозу, чого б це?

Стара занурила палець у вариво і облизала:

– А того, що той паскудний сусідський кіт перегриз телефонний кабель і чкурнув у закляте місце до своєї Котячої Величності. Поміркуй своєю тупою головою, чого б це рудохвостий примчався з розпроклятої землі? Наше діло маленьке, то не наш світ, хай він ще більше западеться, але крутиголовці дістануть і нас.

– Знаю, – кивнула Гортензія. – З більшого добра треба вибирати менше...

– Я ж тобі давала отрути для кота, чого він досі нам шкодить?

– Він втікає від мене! То дуже розумний кіт. Та й сусідка з четвертої квартири питала, чого я за ним ходжу. Нащо нам вирізнятись? Пронюхають, що до нас ходять клієнти за зіллячком, і донесуть у податкову інспекцію...

– Розумна в мене доня! Може, тебе в колисці підмінили, і ти не нашої крові? Тремтиш, як оці міщухи! Вони хіба озираються один на одного, як полохливі зайці...

– Ой, ні, мамо!..

– Не скигли! Чекай, Повелитель казав всипати густіше? Давай ту коробку з хвостами пуголовків. І ще раз кажу, як не маєш кебети в голові, не супереч!

– Та хіба ж я суперечу? Я ж вам слова впоперек не сказала... Може, якби я навчилась читати, швидше б порозумнішала...

– Тьху на тебе! Хочеш у діжку з чортовою кропивою? Може, сказати Повелителю: моя Гортензія хоче навчитися читати?

– Мамо, не треба! Я знаю, що це неможливо. Але я чую, як там за стіною книжки шепчуться між собою...

– Як вони тобі заважають, підпали хату!

– А дитина?

– Що, вона ніг не має, щоб втекти? Тримай свої дурниці при собі, Гортензіє! Кинь ще заморочки, щоб помалу кипіло, а я піду збиратися.

Гортензія покірно взяла почорнілу дерев'яну ложку й сіла на витерту вовчу шкуру. Її подарував старій один перевертень, у якого були проблеми з перекиданням через пеньок: за другим разом починало паморочитися в голові. За поданням старої відьми, яка засвідчила, що медицина тут безсила, вовкулаку дискваліфікували, що його, по правді, втішило, бо в нього було троє малих дітей, яких треба годувати й одягати. Слід колишнього вовкулаки згубився. Звичайні люди вміють отак непримітно жити: у них і зовнішність звичайна, і звичайні почуття. Є чому позаздрити... От якби Гортензія вийшла заміж за звичайного чоловіка, то мала б таку дівчинку, як Люцина. Читала б з нею книжки, купувала їй гарний одяг. Якось Люцина допомагала нести важку сумку, і вони трохи погомоніли. Про школу, і взагалі, про життя. На роботі, а Гортензія працювала в аптеці, завжди хтось гримав. Приятельок вона не мала. Знайомі відьми надто любили гроші та всілякі земні блага. Її мати, Олівія-Гізелла-Павлонія, була останньою Великою відьмою в цьому світі, із тих, хто не має страху, бачить речі та людей наскрізь...

Сяйво материної слави не падало на Гортензію. Вона росла дуже закомплексованою, сором'язливою, схильною до самоти. Найбільше їй подобалося збирати трави, купатися в росі на світанку. Якби її воля, вона б оселилась у хатинці серед лісу, щоб поблизу дзюркотів струмок.

– Ти чого розмріялась? Сип зілля! – гаркнула стара.

– Уже сиплю! – похопилася Гортензія і щедро сипнула порошку з бляшаної коробки.

Повітря наповнив дух м'яти. Вариво зашипіло, і клубок зеленої пари здійнявся над казанком. А потім велично поплив до дверей.

– Дурепа! Що ти наробила?! Ти що, не нюхала?!

– У мене нежить, – схлипнула Гортензія.

Було вже пізно щось вдіяти. Перед дверима клубок зупинився і, не дочекавшись, що їх відчинять, почав вивітрюватись крізь шпарини. Після цього перемінились усі причандалля відьомської кухні: вогнище на газову плиту, вовча шкура на пластиковий стілець блакитного кольору. Ворона опинилась на кухонній шафці серед банок з-під спецій. Тим часом зелений туман із сильним запахом м'яти заповнив сходи і, вийшовши крізь розбиті хуліганами двері, розлився по вулиці. Він множився, розростався, і ніщо вже не могло його спинити.

Стара відьма раптом перестала сердитися й хіхікнула, наче коментуючи те, що сталося, а потім скомандувала:

– Пішли!

Вона любила шокувати товариство і вдягнула лису цигейкову шубу, а на ноги натягла чоботи-бурки. Голову стара обмотала шарфом салатового кольору, який при сушінні на вогні місцями отримав опіки другого ступеня.

У такі миті Гортензія завжди захоплювалась матір'ю. Сама вона не могла бути такою екстравагантною. Скинула халат, вдягнула коротку вечірню чорну сукню, а в сумочку поклала книжку. Вона взяла саме таку, щоб могла вміститись у сумочці. Стара помилувалась на себе в дзеркалі й, нагадавши Гортензії про ліхтарик, випливла з квартири. Якщо хтось із людей і зауважив би цієї пізньої пори зелений туман, то сам би собі не повірив. Люди, вони такі.

На господарстві залишилась ворона Алергія, припнута ланцюжком до газової труби. З нею навіть не попрощались. Та їй було байдуже. Ворону хвилювало тільки одне: як вийти на волю, хай навіть із невилікуваним крилом. Обох господинь вона вважала недоумкуватими. Вони ніяк не могли вивчити й мову, щоб зрозуміти, чого вона хоче. А їхньою говорити ворона не хотіла, вважаючи принизливим розмовляти мовою поневолювачів.

На розі Кульбабової вулиці темною купою громадилися старі кущі бузку. Там колись стояла капличка Святого Антонія. Стару з дочкою надійно прикривав зелений туман. Запах м'яти міг заспокоїти щонайменше половину міста.

– Добре, що ти не вкинула в казан валеріани! – захихикала стара відьма.

– Еге ж, добре, – підтакнула Гортензія. – Коти супроводжували б нас до самого...

– Тихше, моя розумнице! Ти своє ще нині отримаєш від Повелителя за цей сморід.

– Запах, сподіваюсь, не буде тривким. Вивітриться...

Втім, Гортензія не була в цьому впевнена. Таку вже мала