Fill - Серенада Ваяланда 2, Fill

Розділ 3

 

Амілія знову увійшла до знайомого кабінету, де запах старого дерева, червоного вина й троянд здавався завжди однаковим. Королева сиділа на своєму місці, як завжди незворушна, хоч і трохи напружена. Прямо навпроти неї, в затінку під високими вікнами, стояв чоловік — статний, з ідеально прямою поставою, вдягнений у темно-синій мундир з вишитими сріблом шевронами. Астель Фотен.

Амілія одразу його впізнала. Не лише як заступника капітана Вбивць Драконів, а передусім — як одного з Північних Лордів. Його холодна врівноваженість, зважені рухи й стримана мова видавали в ньому нащадка шляхетної крові. Так себе міг поводити лише справжній аристократ, вихований в традиціях старого північного двору.

— Так що, Астель, ти точно нічого не знаєш за Захід? — запитала королева, здавалося б спокійно, але її очі блищали як загострене лезо. Майстерно прихована злість читалась лише для тих, хто знав її давно.

— Як я вже і казав, — відповів Астель рівним, ледь холодним тоном, — нічого спільного із Заходом не маю. А з Клідом знайомий лише тому, що він очолює загін у гільдії Вбивць Драконів. Гільдії, яка дісталась мені по праву, як сину герцога Фотена, владики Півночі. Більше нас нічого не зв’язує.

Його голос був тихим, але твердим, як лід, що не тане навіть під сонцем. І Амілія, щойно почула ці слова, вперше насправді відчула: так, він — Владика Півночі. У його погляді не було ні прохання, ні виправдання. Тільки впевнена й непорушна холодність.

Королева повела плечем, немов скидаючи з себе хвилювання.

— Якщо ти збрешеш мені ще раз, Астелю, — мовила вона майже ласкаво, — ти й сам знаєш, що станеться. Твоя гільдія може бути твоєю по праву. Але право легко втратити.

— Я ніколи не брехав, Ваша Величносте, — відповів він, і в його очах майнула іскорка — чи то гордості, чи то виклику.

— Сподіваюсь, що ні, — коротко мовила королева.

У тиші, що повисла, Амілія обвела поглядом кімнату. Було відчуття, що повітря стало густішим, як перед бурею.

— То що там у тебе з чорної Ванасою? — раптом звернулась королева до Амілії.

— Нічого. Ніліан каже, що вона "порожня". І… зник. — вона трохи зніяковіла. — Телепортувався, лишивши Ребеку з купою манускриптів. Вона вірить, що ми щось упустили.

— Можливо, і так, — задумливо мовила королева. — Але з кожним днем у нас все менше часу, щоб зрозуміти — що саме.

Астель мовчки дивився у вікно, ніби слухав, але не втручався. Його присутність тиснула, але водночас стабілізувала простір. Як північ — сувора, але надійна.

Повітря в кабінеті стало ще важчим. Королева обережно провела пальцями по краю келиха, ніби обдумуючи кожне слово, яке мало пролунати далі. Її голос звучав майже тихо, але наповнений владою:

— Якщо чорна Ванаса й справді "порожня", то або нас обвели навколо пальця… або ми ще не знаємо, як саме її читати.

Амілія стисла губи. Її гнів ще не вщух, але зараз він був вже не таким гарячим — швидше, перетворився на важкий камінь під грудьми.

— А Клід… просто насміхається. Дає нитки, але жодної не доводить до кінця. — вона говорила швидше до себе, ніж до когось іншого. — Наче чекає, коли ми самі все зберемо, і ще й подякуємо йому.

Королева злегка всміхнулась — це була не радість, а щось на кшталт визнання неприємної, але знайомої істини.

— Він грає в гру. І грає давно. Але грає, бо знає, що ми змушені слухати.

Астель відвернувся від вікна і промовив нарешті:

— Він не дурень. Але не вічний. Якщо дозволите, я можу спробувати з ним поговорити. Один на один. Без звань. Без королівських наказів.

Амілія здивовано глянула на нього:

— Ти думаєш, він тобі щось скаже?

— Я думаю, що Клід — мисливець. І що він поважає інших мисливців більше, ніж він поважає трон.

Королева мовчала. В її очах, здавалося, грало світло — чи то від свічки, чи то від якоїсь думки, що тільки-но визріла.

— Добре, — тихо мовила вона. — Спробуй. Але пам’ятай: якщо він відчує слабкість — він скористається нею. І ні твій титул, ні твоя кров тебе не врятують.

Астель кивнув.

— Я не звик покладатися на титули.

Королева відкинулася в кріслі й подивилася на Амілію.

— А тобі, моя люба, доведеться поки що слідкувати за Ніліаном. Якщо він зник — значить щось знайшов. Або хтось не хоче, щоб ми знали.

— Зрозуміла, — коротко відповіла вона.

Коли Астель уже збирався вийти, королева додала:

— І ще одне. Якщо вдасться — витягни з Кліда ім’я. Будь-яке. Нам потрібно зачепитися хоч за щось.

Амілія стояла з опущеними руками, мовби обмірковувала наказ. Але з кожною секундою її погляд ставав твердішим.

— Ваша Величносте... — почала вона спокійно, але з ледь помітною втомою в голосі. — Я знаю, що ви хочете, аби я пильнувала за Ніліаном. Але... це марно.

Королева злегка звела брови, та не перебила.

— Якщо він не хоче бути знайденим — його не знайде навіть магічна тінь. Ви самі це знаєте. — В голосі Амілії не було зухвальства, лише гірке прийняття. — Він не залишає слідів, не дає знаків. І ніколи не діє без причини. Якщо зник — значить, з’явиться, коли буде потрібно.

Королева мовчала. Її пальці знову торкнулися краю келиха.

— То що ти пропонуєш? — тихо мовила вона.

— Дозвольте мені піти на ту розмову з Клідом і Астелем. — твердо сказала Амілія. — Я не вірю ні першому, ні другому. Один — слизький, інший — гордий до абсурду. Але між ними — щось є. А я хочу знати що.

Астель повернувся до неї, вираз його обличчя залишався кам’яним.

— Мені нема чого приховувати, — сухо кинув він.

— Сподіваюся. — не менш сухо відповіла Амілія.

Королева уважно вдивлялася в неї ще мить, а потім кивнула:

— Добре. Але жодної дурості. Якщо хтось із вас вирішить грати в подвійні ігри — я про це дізнаюсь.

— Не сумніваюся, — коротко відказала Амілія, вже повертаючись до дверей. В її кроці знову з’явилася рішучість.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍