Верона Дарк - "Невільниця серця", Верона Дарк

Двері грюкнули так, що ми аж здригнулися. Я вибігла до передпокою босоніж, за мною — Марем і мама. І застигла.

Тато стояв на порозі, закривавлений, із синцями на обличчі. Сорочка розірвана, очі — дикі, злякані, втомлені. Він ледве тримався на ногах.

— Тату! — закричала я, кинувшись до нього.

Мама кинулась підставляти плече, Марем принесла рушник, але він різко відштовхнув нас.

— Не чіпайте! Я… Я сам… — голос його зірвався, і він поглянув на нас так, ніби бачив уперше.

— Що сталося? — прошепотіла я, здригаючись від страху. — Хто це зробив? Де ти був?

— Тато, ти в лікарню мусиш! — заплакала Марем.

— Годі! — гаркнув він так, що ми замовкли миттєво. — Не зараз. Завтра… Я все розповім завтра.

— Але… — почала мама, — ти поранений, ми мусимо…

— Я сказав — досить! Усі — спати! Негайно! — Його голос був чужий. Холодний, зломлений.

Ми мовчки відійшли. Мама ще раз намагалася щось сказати, та він вже зник у своєму кабінеті й гучно зачинив двері.

---

У моїй кімнаті було темно, лише тьмяне світло нічника відкидало тінь на стіни. Я сиділа, обійнявши подушку, коли тихо постукала Марем.

— Можна?

Я кивнула, і вона зайшла, притискаючи до грудей ковдру.

— Ти теж не можеш заснути?

— Ні… — прошепотіла я. — Марем… ти бачила тата?

— Він лякав мене. Його очі… вони були порожні. Як у чужого чоловіка.

Я заплющила очі.
— Що з ним сталося? Він завжди був спокійним. Усміхненим. Я не пам’ятаю, щоб він хоч раз підняв голос на нас.

— А сьогодні… він наче зламався.

— Я боюсь, Марем.

— Я теж.

Ми замовкли. На серці було важко, наче хтось накрив його мокрою ганчіркою. Наш тато завжди був незламний. Опора. Захисник. Він дарував нам щасливе дитинство, лагідно цілував у чоло, завжди казав, що ми — його гордість.

І ми вірили, що так буде завжди.

Та сьогодні щось тріснуло. У ньому. І в нас.

Я притисла сестру до себе.
— Що б це не було… завтра ми дізнаємось.

Я ще не знала, що завтрашній день стане початком кінця мого минулого.