Богдан Вікторович Коломійчук - Король болю

У двері голосно постукали, і з коридору долинув голос ключника:

— Пане Христофе, за чверть години вечеря. Єгомосць не любить, коли спізнюються. Навіть якщо це гості...

— Іду, — роздратовано буркнув чоловік і пристебнув до поясу шаблю.

За мить він вже був готовий. В коридорі Христоф рушив у протилежний бік від сходів, що вели донизу.

— Куди це ви? — здивувався ключник.

— Хіба ми не покличемо Софію? — запитав Христоф. — Я йду сказати їй.

— Пані Софія вже в трапезній, — сухо відповів той, — ходімо.

Христоф підкорився і слухняно пішов за ним.

Ян Фірлей сидів у голові столу, вдягнений у зовсім інший, значно багатший одяг, як і личило коронному маршалкові. Софія була по праву руку від нього, і господар, тримаючись на своєму місці штивно й рівно, мов свічка, вів із нею якусь неспішну розмову, прагнучи, вочевидь, дещо згладити первинне враження, яке справив на цю жінку. Софія стримано та прихильно усміхалась йому, уважно вислуховуючи розповідь.

Зайшовши до зали, Христоф перепросив за своє спізнення і сів з іншого кінця столу. Між ним і Фірлеєм сиділо ще двоє мовчазних чоловіків. Найпевніше — бурграф і замковий скарбій. Невдовзі подали наїдки.

Господар, схоже, вирішив почастувати гостей найкращим, на що була здатна замкова кухня. Подали дичину в гірчичному соусі та свинячу шию з кислою капустою. Після цього на столі з’явилася птиця з лісовими ягодами, а після птиці — жирні печені коропи. Потім настала черга пирогів і кнедлів, а згодом і солодких фруктів. До наїдків гостям подали відмінне пиво та витримане не менш як десять років (так здалося Христофові) добре вино. Христоф також подумав, що Фірлей навряд чи старався б так для нього. Очевидно, маршалок прагнув вразити Софію. Зрозумівши це, чоловік усміхнувся і з неабиякою охотою кинувся обгризати запечене до скоринки дрібне пташине тіло. Після вечері Софія першою підвелася з-за столу і, подякувавши за частунок, попросила господаря дозволу піти до свого покою. Ян Фірлей учтиво підвівся й також висловив їй подяку за те, що погодилась розділити з ним цю скромну трапезу. Після цього додав, що, звісно, вона може йти до себе, хоч відпускає її маршалок вкрай неохоче. Ще за чверть години відкланялись дещо захмелілі бурграф і скарбій.

Христоф і господар замку залишились наодинці.

— То що ж, тепер ти поясниш мені той бісовий софізм, який я почув від тебе вдень? — запитав маршалок.

— Який? — здивовано перепитав гість, справді забувши про що йде мова.

Фірлей хрипло захихотів.

— Я ж казав, бісові русини... — промовив він, втираючи сльози, що виступили на його очах від сміху, — пригадай, що ти говорив про свою службу в мене. Мовляв, і служитимеш і ні. То що ти мав на увазі, скурвий сину?

— От дідько, справді забув, — Христоф ляснув долонею по стільниці й також розсміявся, — тепер пригадую.

— То кажи, — посерйознішав господар замку.

— Мав на увазі, вашмосць, що прямую до Кракова, — відповів гість, — а в столиці збираюся стати на службу до короля. І оскільки вашмосць, як відомо мені, один із найвідданіших слуг його величності, то я одночасно служитиму й вам.

— Он як, — веселощі раптом зникли з обличчя Фірлея, — що ж, тоді ти маєш рацію. На службі в короля служитимеш одночасно і мені.

— Прошу вибачення, якщо чимось засмутив вашмосць... — спробував виправити ситуацію Христоф, проте господар знаком його зупинив.

— Все гаразд, — мовив Фірлей і зморщив чоло, ніби від болю, що закрадався десь з глибини мозку.

Насправді це був неприємний для нього спомин.

— Його Королівська Мосць хворий, — важко зітхнувши сказав Фірлей, — важко хворий... І, курва, добром це не закінчиться.

— Що не закінчиться? — чомусь перепитав гість.

У відповідь той сердито зиркнув на співрозмовника, мовби його дратувало те, що гість не зрозумів одразу.

— Король хворіє не на застуду чи пердячку, — вимовив маршалок, і слова його були важкими, мов камені, — єгомосць майже весь час лихоманить, і на додачу цей бідолашний чоловік провалюється у безпам’ять, щойно лихоманка трохи відступає. Згодом він повертається до тями, але всі побоюються (хоч декотрі з нетерпінням чекають), що одного разу він не прокинеться... Не уявляю, що буде коїтися в бідолашній Речі Посполитий, якщо король зараз віддасть Богові душу.

— У короля немає наступника, — з розумінням справи сказав Христоф.

— Та отож бо... — ще раз і ще важче зітхнув Фірлей.

Він звівся на ноги, сіпнувшись від несподіваного болю в спині, що викликало чергову хвилю брутальної лайки з його вуст.

— Чи можу я звернутися ще з одним проханням до вашої мосці? — також встаючи, запитав Христоф.

— Кажи, — прокректав маршалок.

— Це щодо Софії...

На цих словах господар замку вирівнявся і пильно глянув на гостя.

— Так, — мовив він, — слухаю тебе.

— Чи не знайшлося б тут для неї якої-небудь служби? — запитав Христоф.

Фірлей усміхнувся.

— Служби, кажеш, — сказав він, — хочеш в мене її залишити?

— Хочу знайти їй добре і безпечне місце, — відповів Христоф, — часи непевні.

— Треба подумати, — протягнув власник замку, хоча видно було, що він прийняв рішення одразу, як лиш почув це прохання, — перебудемо ніч, а вранці поговоримо.

Христоф уклонився на знак згоди, і вони попрощалися. Гість повернувся до свого покою і, роздягнувшись, вдруге вклався спати. Поспати йому вдалося не більше двох годин, коли в двері знову постукали. Стукіт цього разу був впевненіший і гучніший, ніж попереднього разу. Чоловік неохоче звівся на ноги і подався відчиняти. За дверима виявився господар замку у нічному одязі. Поряд з ним непевно тримався ключник зі свічкою в руках. Рідкувата чуприна на голові Фірлея була скуйовджена, а у вирячених очах читався страх.

— Вашмосць... — здивовано промовив Христоф.

— Ходи зі мною, — прохрипів маршалок.

— Куди?

— Побачиш. Ходи, кажу...

— Гаразд.

І, не дозволивши гостеві навіть як слід одягнутись, Фірлей потягнув його за собою. Вони спустилися тими ж стертими сходами донизу, а потім знову піднялися вгору. Після вузького, як мишача нора, коридору, усі троє вийшли на галерею замкової стіни, що була призначена для тутешньої сторожі. Замок Фірлея був давнім, то ж стіна мала характерні мерлони