Svitlana Anosova - Королівство Крижаного Полум’я Хроніки Ельсара Книга І, Svitlana Anosova

Глава 3: Караван спогадів

"Коли вітер замовкає, говорить вогонь. Але не завжди словами."
— Зі збірки нічних пісень племені Нара’ат 
 

День 5. Ніч. Запис мага Ельсара

Сиджу біля вогнища, що горить без дров — один із кочівників назвав його "вогнем пам’яті". Воно не дає диму, не тремтить на вітрі, але гріє зсередини. Моє серце б’ється повільніше, ніби пульс пустелі проникає в кров. Сни підступають до свідомості ще до того, як я заплющую очі. 

Коли всі поснули, я лишився наодинці з цим полум’ям. Довкола — дюни, зорі й шепіт піску. Раптом вогонь почав змінювати колір: спершу він став темно-синім, а тоді всередині палахкотіли два дракони, закручені у спіраль. Один — з очима, що світилися, другий — суцільна тінь. Вони кружляли, наче були живими, а потім раптово розсипалися на іскри. 

— Вони або світло, або морок, — почувся хрипкуватий голос за моєю спиною. 

То був старий провидець, якого раніше я не бачив. Він повільно наблизився, здавалося, ніби сам пісок м’яко відступає перед його кроками. 

— Те, що не народилось ще, уже тремтить, — промовив він, — і тремтить не від страху, а від сили, якою не зможе керувати самостійно. 

Я не відповів. Лише глянув на згасаючі іскри, відчуваючи, як щось у світі змінилося. Можливо, то була сама магія, що тепер звучала як шепіт пустелі — давні слова, яких я ніколи не вчив, проте вони лунали знайомо, наче згадка про втрачене. 

"Можливо, мова богів і не згинула. Можливо, вона лише чекає, аби хтось згадав слухати її не розумом, а серцем". 

Наступного ранку караван продовжив рух уперед, здіймаючи за собою хмари піску. Усі, хто йшов поряд, здавалися задумливими, ніби відчували, що ця ніч залишила відбиток у нашій подорожі. 

Пісня кочових племен

Є ті, хто не зникає навіть у піску,
Вони залишаються в пам’яті вітру…

 

Заграє вітер ночі тихий,
Серед дюн і давніх шляхів,
Де кочові серця блукають,
Де слова не мають берегів.

Там на сході, де небо тьмяне,
А на заході сонце гасне,
Хтось пульсує, мов жар під попелом,
Слід лишається, хоч і згасне.

Приспів:
Є ті, що не згорають у вогні,
Не руйнуються в руїнах часом,
Їхній слід живий, немов пісок в долонях,
Наче подих вітру, що не згасне.
Є ті, хто не зникає навіть у піску,
Вони залишаються в пам’яті вітру…

Хто згадає пісні забуті,
Що лунали у дальню ніч?
Хто відшукає сліди на звіях
Під піщаний дикий клич?

У кожній миті тануть голоси
Воїнів, чиї сліди витер час,
Та шепочуть вони у шелесті бур
Відлуння клятв, що жили серед нас.

Приспів:
Є ті, що не згорають у вогні,
Не руйнуються в руїнах часом,
Їхній слід живий, немов пісок в долонях,
Наче подих вітру, що не згасне.
Є ті, хто не зникає навіть у піску,
Вони залишаються в пам’яті вітру…

 

Чуєш стукіт — то серце прадавнє,
Що пам’ятає імен героїв смак.
Воно озветься у місячнім сяйві
І проводитиме нас крізь морок і страх.

Кочові зорі над краєм ночі,
А під ногами безмежжя пісків…
Та тих, хто йде за небесним вітром,
Ні забути, ні знищити ніколи не зумів.

Приспів (повтор):
Є ті, що не згорають у вогні,
Не руйнуються в руїнах часом,
Їхній слід живий, немов пісок в долонях,
Наче подих вітру, що не згасне.
Є ті, хто не зникає навіть у піску,
Вони залишаються в пам’яті вітру…

напівпошепки:
Зорі мовчать, проте вітер говорить,
І десь у відлунні глибинних шляхів
Є ті, хто лишився назавжди з нами —
Кочові… непокорені… живі. 
 

Караван повільно просувався, лишаючи за собою розсип слідів, які за годину зітре вітер. Я йшов поруч із провідником — старим чоловіком на ім’я Орхан. Його погляд був ясний і глибокий, незважаючи на простоту одягу. 
 

Орхан

— Ці землі — не мертві, — тихо мовив він, торкаючись піску кінчиками пальців. — Вони живі. І пам’ятають більше, ніж ми здатні уявити. 

— А що вони пам’ятають про Окаменілий Голос? — поцікавився я. 

— Він говорить не завжди, — відповів Орхан. — Тільки коли тиша всередині сильніша за шум зовні. 

Арія, що йшла поруч, мовчала. Та її очі не відривалися від горизонту. Вона відчувала, як у повітрі народжується щось нове. Кожен крок у піску лунав, мов удар у невидимий дзвін. 

На п'яту ніч караван зупинився біля круглої ущелини. Кам’яні стіни огортали руїни давнього святилища — місця, де колись кочівники приносили дари вітру. Тепер тут залишилися лише уламки колон і ледь видні символи під шаром піску. 

— Це Святилище Слухачів, — прошепотів Орхан. — Ті, хто чекав голосів, сиділи тут ночами. Та одного разу… щось відповіло. 

Радас, насторожився: — Що саме? 

Старий не сказав ні слова. Лише вказав на стіну, де виднівся вирізьблений знак: коло, розсічене навпіл. Поверхня його почорніла, мов торкалася вогню. 

— Це знак, що голос уже звучав. І ті, хто його почув… більше ніколи не говорили самі. 

У таборі, коли зорі засяяли особливо яскраво, я витяг давній пергамент, знайдений ще в замку. На ньому були символи — майже стерті, але знайомі. 

— Це мова богів? — прошепотіла Арія. 

— Ні. Це тінь мови. Відлуння того, що колись було чистою магією, не зіпсованою ні людьми, ні часом. 

Раптом вітер здійняв хмару піску, і серед шурхоту дюн пролунав тихий шепіт. Він був схожий на зітхання або легкий подих, наче сам пісок заговорив. 

— Ель-сар… — промовило повітря. 

Усі навколо здригнулися. Я ж лише заплющив очі. 

— Нас помітили, — сказав я, відчуваючи, як тиша всередині мене починає відлунювати цим дивним покликом. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍