Svitlana Anosova - Королівство Крижаного Полум’я Хроніки Ельсара Книга І, Svitlana Anosova

"Коли пустеля мовчить — слухай своє серце. Воно чує голоси, яких не чує ніхто."
— Старе прислів’я кочівників
 

Перші два дні подорожі були важкими, але не смертельно небезпечними. Вітер ще не лютував, а сонце лише нагадувало про себе спекотним подихом. Та на третій день усе змінилося. 

Ранок зустрів їх стіною туману. Пісок став важчим, сипучішим. Горизонт зник, залишивши мандрівників у майже повній сірій пустоті. Це був не звичайний туман — він був насичений магією, яка змушувала їхній зір розмитись, думки плутатися, а серце — тривожно калатати. 

Ельсар ішов попереду, нахилившись над посохом, ніби той був єдиною ниткою, яка тримала його з реальністю. Кристал на його кінці тьмянів, але не згасав — він наче пульсував у ритмі кроків мага. 

— Це не природне, — прошепотіла Арія, її голос ледь долинав крізь вуаль вітру. 

— Туман розуму, — відповів Ельсар. — Його викликають старі сили. Це знак, що ми близько. 

— До чого? — спитав Радас. 

— До того, що ми або знайдемо… або втратимо себе. 

Вони зупинились лише на вечір. Табір розташували під виступом кам’яної скелі, що здавалася вирваною з іншого світу. Вогонь розгорітися не хотів — довелося використати магічне запалювання, яке з'їдало сили з кристала. 

— Ти помітила? — тихо звернувся Ельсар до Арії, коли Радас відійшов. 

— Так. Магія поводиться дивно. Наче... хтось спостерігає. 

— Хтось або щось, — додав маг. — Ми наближаємось до територій, де досі живуть уламки стародавніх чарів. Їх не знищити. Їх можна лише пройти. І для цього треба не сила, а пам’ять. 

Арія мовчала, втупившись у пісок. Аж раптом прошепотіла: 

— Мені наснився сон. Величезні очі дивились на мене з темряви. А потім я почула голос, що назвав моє ім’я. 

— Ім’я в сні — це заклик, — зітхнув Ельсар. — Якщо ти почула його... тебе вже помітили. 

Наступного ранку вони вийшли раніше. Туман трохи розсіявся, і на горизонті з’явились обриси каравану. Люди в темних накидках, зі шкірою, обвітреною і засмаглою, зустріли їх з підозрою, але не ворожістю. Один із них — старий з очима, схожими на пилові камені — вийшов уперед. 

— Ти — маг, що шукає голос? — спитав він, не вітаючись. 

Ельсар кивнув. 

— Тоді слухай. Тут не місце для питань. Лише для тих, хто вже має відповіді. 

— Я маю лише одне запитання, — відповів маг. — Чи правда, що Окаменілий Голос ще говорить? 

Старий подивився в небо. 

— Якщо вітер не зник, значить, хтось ще його чує. Але чи ти готовий почути — не знаю. 

Уночі вони залишились у таборі кочівників. Вогонь був тихим, майже не димів. А в повітрі висіла тиша, яка лунала гучніше, ніж будь-який звук. 

— Майстре, — озвався Радас, — я боюся, що знайдемо не те, що шукаємо. 

— Я теж, — відповів Ельсар. — Але це і є шлях мага. Не йти за знанням — це втратити себе. А йти — це ризикнути усім. 

Арія схилила голову. 

— А якщо ми вже щось пробудили? 

— Тоді мусимо бути тими, хто його зупинить. 
 

День 4. Хроніка мага Ельсара.

Я залишив зелені пагорби позаду. Вітер уже пахне сіллю та вогнем, а не хвоєю і тінню палацу.
Остання ніч була неспокійною — сни шепотіли мені слова, яких я не розумію. Вони пульсували в голові, наче закляття:
«Слухай вітер. Слухай камінь. Не вір словам — вір тіні».

Те, що мовчить у пісках, не спить.
Воно чекає.
На ім’я. На голос. На крок.
І якщо ми зробимо цей крок — дороги назад не буде.

"Деякі сліди в піску ніколи не зникають — бо лишає їх не тіло, а душа."
— Пустельне прислів’я племені Ша'Рат.