Джордж Мартін - Бенкет круків

— Спить,— відтяв Пейт.

— Голяка, не сумніваюся,— вишкірився Лео.— Ти справді вважаєш, що вона варта дракона? Одного дня, гадаю, я точно це дізнаюся.

Пейтові вистало клепки не відповідати на це.

А Лео й не потребував відповіді.

— А коли я дівчинку зіпсую, ціна її впаде, і навіть свинопаси зможуть її собі дозволити. Ти мав би мені подякувати.

«Я мав би тебе прибити»,— подумав Пейт, але він ще не стільки випив, щоб розкидатися власним життям. Лео добре навчений військового мистецтва, бравське лезо й кинджал — смертельна зброя в його руках. А якби Пейту і вдалося дивом його прикінчити, він би теж голови позбувся. У Лео ім'я подвійне, а в Пейта — одне, і друга половина імені в Лео — Тайрел. Батько Лео — сер Морин Тайрел, командувач міської варти Старгорода. Мейс Тайрел, лорд Небосаду і хранитель Півдня, родич Лео. А Старгородський Старий, лорд Лейтон Гайтавер, який серед інших носить титул оборонця Цитаделі,— присяжний прапороносець дому Тайрелів. «Облиш,— сказав собі Пейт.— Він просто хоче зачепити мене за живе».

На сході туман уже розсіювався. «Світанок,— збагнув Пейт.— Світанок прийшов, а алхімік — ні». Пейт не знав, сміятися йому чи плакати. «Чи вважатимусь я злодієм, якщо покладу все назад і ніхто про це не дізнається?» На це питання в нього теж не було відповіді, як і на ті, що їх йому ставили Еброз із Вейліном.

Щойно він, відштовхнувшись від столу, зіп'явся на ноги, страхітливо міцний яблучник миттю шугнув йому в голову. Довелося, щоб утримати рівновагу, зіпертися рукою на стіл.

— Відчепися від Розі,— мовив він на прощання.— Просто відчепися, бо я тебе вб'ю.

Лео Тайрел відкинув пасмо з ока.

— Я зі свинопасами на дуелях не б'юся. Забирайся.

Розвернувшись, Пейт перетнув веранду. Підбори лунко вистукували на побитих негодою дошках старого мосту. Заки Пейт перейшов на той бік, небо на сході вже рожевіло. «Світ широкий,— казав собі Пейт.— Якщо куплю-таки віслюка, зможу мандрувати шляхами й дорогами Сімох Королівств, лікуючи простих людей і вичісуючи у них гнид. Можу записатися на корабель, стати веслярем і виплисти Нефритовою Брамою в Карт, щоб на власні очі поглянути на тих клятих драконів. Я зовсім не мушу повертатися до старого Волгрейва з його круками».

Але чомусь ноги самі понесли його в Цитадель.

Коли крізь хмари на сході пробилося перше сонячне проміння, з Моряцького септу в порту долинули дзвони. За мить до них приєдналися дзвони з Царевого септу, потім із Сімох Святинь у садку на тому боці Медовинної і нарешті з Зоряного септу, що тисячу років був престолом верховного септона, поки на Королівському Причалі не висадився Ейгон. Могутня музика! «А все одно не така солодка, як спів маленького соловейка».

Крізь дзвони чути було і співи. Щоранку на зорі червоні жерці збиралися перед своїм скромним собором на вантажній пристані, щоб вітати сонце. Ніч-бо темна і повна жахіть... Пейт сто разів чув, як викрикують вони ці слова, молячи свого бога Р'глора врятувати їх від темряви. Пейт за своїх богів вважав Сімох, але він чув, що Станіс Баратеон тепер молиться біля священних вогнищ. Навіть поставив собі на прапор вогненне серце Р'глора замість вінценосного оленя. «Якщо Залізний трон здобуде він, нам усім доведеться вивчити слова, які співають червоні жерці»,— подумав Пейт, але це навряд чи станеться. На Чорноводді Тайвін Ланістер розбив Станіса разом зі Р'глором, а незабаром покінчить з ними остаточно й нахромить голову Баратеона-претендента на кілок понад Королівським Причалом.

Нічний туман танув, і Старгород навколо набував чіткіших обрисів, виступаючи з передсвітанкової мряки, як привид. Пейт ніколи не бачив Королівського Причалу, але знав, що це здебільшого мазане місто, безладно забудоване — немощені вулички, солом'яні стріхи й дерев'яні халупи. Старгород же збудований був з каменю, всі вулиці мав бруковані, до останнього провулка. На світанку це місто було найчарівнішим. На захід від Медовинної вздовж берега вишикувалися Цехи, наче палаци. Вгору за течією височіли бані й вежі Цитаделі обабіч річки, береги якої, з'єднані кам'яними мостами, були щільно забудовані хоромами й хатами. Вниз за течією, попід чорними мармуровими стінами й арочними вікнами Зоряного септу, тулилися будинки святенників, наче діти під ногами літньої вдовиці.

А далі, де Медовинна вливалася в Шепітну протоку, стриміла Висока Вежа, і її сигнальні вогні аж горіли на тлі світанку. Стоячи на обриві Ратного острова, вона тінню своєю розтинає місто, мов мечем. Подейкують, з її верхівки видно все аж до самої Стіни. Либонь, саме тому лорд Лейтон ось уже понад десять років не спускається звідти, воліючи керувати містом з-попід хмар.

Річковою дорогою попри Пейта проїхав різницький віз, на якому розпачливо верещало п'ятеро поросят. Відстрибнувши, Пейт заледве уникнув відра помиїв, що його якась городянка після ночі вивернула просто з вікна. «Коли стану мейстром у замку, їздитиму на коні»,— вирішив він. А тоді, перечепившись через камінь, подумав: «Кого я дурю?» Не отримає він ані ланцюга, ані місця за столом лорда, ані рослявого білого коня. Дні свої він змарнує, слухаючи крякання круків і відмиваючи лайно з майток архімейстра Волгрейва.

Він саме опустився на одне коліно, намагаючись відчистити з мантії грязюку, коли почувся голос:

— Доброго ранку, Пейте.

Над ним стояв алхімік.

Пейт звівся.

— Третій день... ви казали, що будете в «Пері й кухлі».

— Ти був з друзями. Я не хотів вам заважати.

Алхімік був одягнений у дорожній плащ із каптуром, коричневий і непримітний. За плечима в нього з-за дахів піднімалося сонце, тож під каптуром неможливо було роздивитися обличчя.

— То ти вже вирішив, хто ти такий?

«Обов'язково змушувати мене казати це вголос?»

— Злодій, мабуть.

— Я так і думав.

Найважче було, опустившись цапки, дістати скриню з-під ліжка архімейстра Волгрейва. Хай яка міцна була скриня, окута залізом, а замок мала поламаний. Мейстер Гормон запідозрив у цьому Пейта, але то неправда. Волгрейв сам зламав замок, коли загубив до нього ключа.

У скрині Пейт побачив торбинку срібних оленів, перев'язаний стрічкою жовтувато-рудий локон, мальовану мініатюру жінки, що зовні нагадувала Волгрейва (аж до вусиків), і лицарську латну рукавицю з гофрованої криці. Рукавиця, наполягав Волгрейв, належала королевичу, тільки він не пригадував уже, якому саме. Щойно Пейт потрусив її, з неї на підлогу випав ключ.

«Якщо я його підніму, стану злодієм»,— пригадується, подумав тоді Пейт. Ключ був старий і важкий, чавунний; він