Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

Рада тихо зітхнула, провівши поглядом по невеликому рову, що знаходився перед стіною гуртожитку.

«Цікаво, вони цим збиралися втримати когось? Навіщо на обнесеній величезною стіною території школи ще обгороджувати кожен гуртожиток?»

Але ці питання її більше не мали цікавити.

Пройшовши через залізні ворота, дівчина мимоволі зменшила крок. Неподалік будинку, в якому вона жила, стояла статуя засновниці факультету Катани Солонгтон-Вольфрам. Вдягнена в довгу сукню, зі складною зачіскою на голові, в одній руці вона тримала зменшену копію замку, а в іншій — сувій.

Змішані почуття.... Її безслідно зниклу матір звали так само, з однією різницею: ця жила в сімнадцятому столітті та вийшла заміж за представника сім’ї Вольфрам, а мама була її далеким нащадком.

«Куди ж ти зникла, мамо? Я не вірю, що ти кинула мене у лісі…»

Це була її найболючіша тема.

— Міс Вольфрам, у вас на все три години! Далі самі, у мене багато справ! — сказавши це, Тара Моулд пішла. — Віддасте перепустку охоронцю на воротах.

Відвівши погляд від статуї, Рада кивнула і поспішила зайти до будинку. На дерев'яних дверях із місцями облізлою фарбою була прибита зовсім нова цифра 7.

«Навіть не віриться…» — дівчина важко зітхнула, переступаючи поріг.

У вітальні, попри вихідний день, було лише декілька осіб. Сковзнувши поглядом по каміну, біля якого вона часто сиділа зимовими вечорами, Рада впіймала погляд однокурсниці, — та відразу відвернулась.

 Трагедія, що сталася, зробила її ізгоєм у цій школі. За одним зі столів сиділо двоє п'ятикурсників. Вони займалися домашнім завданням і навіть не підняли голову, коли стукнули двері.

Вітальня була невелика, але затишна. З зеленими фіранками та світлими шпалерами. На стінах висіло безліч фотографій колишніх та нинішніх студентів. Підійшовши до однієї з них, Рада насупилася: її вирішили повністю викреслити з пам'яті — фотографії, на яких вона була зображена, зняли.

Подумки вилаявшись, дівчина пообіцяла влаштувати колишнім сусідам по будинку щось жахливе на прощання. Їй все одно вже нічого втрачати. Піднявши голову, вона побачила  приятеля Руслана, що спускався сходами. Вони не бачилися відтоді як її помістили під варту.

— Привіт — вона ще сподівалася, що друзі від неї не відвернуться, але виявилося інакше.

Світловолосий хлопець із сірими водянистими очима з огидою глянув на неї й, не зупиняючись, кинув:

 — Треба відпочити, а то у вухах лунають якісь голоси…

Рада спалахнула від такої відповіді, у ній прокинулася гордячка.

— Бач, як заговорив! Та до мене з тобою ніхто й дружити не хотів! Ти ж нікчема! — крикнула вона.

 Руслан рвучко обернувся і вихопив чарівну паличку.

— Ти пошкодуєш про те, що сказала!

Дівчина скинула брови, але вступати в бійку не поспішала. Це було нижче її гідності. Дівчина мовчки обійшла його та стала підійматися сходами.

— Ти біжиш, Вольфрам? Навіть спорідненість із засновницею тобі не допомогла! Лікурембо! — вигукнув хлопець, і заклинання вдарило дівчину в спину.

Рада впала, вдарившись чолом об сходинку. Не чекаючи на новий удар, дівчина поспішила піднятися. У її очах спалахнула злість.

— Ескадро! Лікурембо! — піднявши руку, дівчина вимовила обидва заклинання поспіль.

Чарівна паличка миттєво вилетіла з рук Руслана, а його самого відкинуло на пів метра. На щастя для Ради, зробити те саме він би не зміг, оскільки заклинання діяло тільки на магічні артефакти. Рада була родовою чарівницею — могла чарувати всі без виключення заклинання за допомогою рук.

На крики збіглися інші мешканці будинку номер сім. Серед них були й найкращі подруги: Рита Сарівел та Віолетта Светлік. Вони підбігли до подруги та вивели її з вітальні, поки не сталося щось страшніше.

Опинившись у своїй спальні, Рада сіла на ліжко, почавши терти забите чоло. Їй хотілося заплакати, але гордість не дозволяла.

— Що тобі сказав директор? — схвильовано запитала темноволоса Віолетта.

— Мене відрахували!

— І що ж ти робитимеш далі? — поцікавилася Рита почавши накручувати на палець білявий локон. Коли вона хвилювалася постійно намагалася щось зробити з волоссям.

— Повернуся до тітки в селище, а далі придумаю! — Рада піднялася з ліжка та дістала з-під нього велику валізу на колесах.

Поклавши валізу на ліжко, дівчина відкрила шафу та почала складати свій одяг. Форма їй вже не стане в пригоді, і вона прибрала її під подушку. В одну з кофтинок Рада загорнула кришталеву кулю, через яку можна було спілкуватися із Землею.

Потім у валізу вирушила товста книга у зеленій обкладинці із родовим гербом — вовком. Це була чарівна книга, яку у її родині передавали у спадок уже кілька поколінь. Книжка мала дивну назву: «Ала ін Рал». Перше слово стародавньою мовою означало "крила", друге — "сила". І це невипадково, адже дівчина була наполовину сиреною.

Все що Рада про себе знала, що існує такий собі Дар Сирен і, що її голос наполовину залежить від цього. Але вона майже все життя займалася ним. З тітки важко було щось витягти. Рада на початку переживала, що її голос когось зведе з розуму, у поганому сенсі, але як їй довели, це лише гарний голос.