Іванна Желізна, Zhelizna - Тригер, Іванна Желізна, Zhelizna

Розділ 3: Інструктаж

Мене завжди дратували порожні слова. Особливо ті, які прикривали очевидну брехню чи маніпуляцію. Саме це я і відчував, стоячи в штучній кімнаті, коли один із представників "Тригера" пояснював правила гри.

Він виглядав надто доглянутим, надто зібраним, щоб збільшити довіру. Його посмішка ледь розтягувала губи, а голос звучав, як у людини, яка дуже довго працює в продажах.

— Ваш успіх у грі залежить від довіри одне до одного, — проголосив він із такою впевненістю, наче сказав щось революційне. — Ви – команда. Ви маєте підтримувати одне одного, шукати спільні рішення і завжди пам’ятати: разом ви – сильніші.

Довіра. Разом. Це все нісенітниці.

Я стояв поруч з Айві, але навіть не дивився в її бік. Вона, здається, намагалася слухати уважно, час від часу киваючи головою. Це було майже смішно. Дівча з наївними очима, яке явно вірило в ці пусті слова, — ось це і є мій партнер?

Мої губи ледь помітно смикнулися. Ще й партнер, з яким я маю виграти 1 мільйон.

— Щоб вам було легше взаємодіяти, — продовжував представник, — випробування розроблені так, щоб кожен із вас міг проявити свої сили. Але пам'ятайте: лише об'єднавши їх, ви досягнете успіху.

Цікаво, як ми об'єднаємо "сильні сторони"? Що тут об'єднувати?

Я ковзнув поглядом у її бік. Айві виглядала, як персонаж із якоїсь дитячої казки. Рожевий комбінезон, акуратний хвіст і вираз обличчя, в якому змішувалися цікавість і легкий страх. Її блакитні очі занадто, занадто широко відкриті для цього світу. Вона виглядала не стільки людиною, скільки наївним створінням, яке потрапило сюди помилково.

— Запитання? — голос представника змусив мене знову сфокусуватися на ньому.

— Так, — сказала дівчина, перш ніж я встиг зреагувати. Її голос був м'яким, але в ньому звучала дивна впевненість.

— Чи можемо ми знати більше про структуру гри? Наприклад, скільки випробувань?

Провідник ледь помітно посміхнувся, ніби чекав на це питання.

— Це частина сюрпризу. Ми хочемо, щоб ви відчули справжнє випробування, де не всі відповіді очевидні. Ви отримуватимете інструкції на кожному етапі. 

Я помітив, як обличчя Айві трохи напружилося. Вона чекала чогось більшого, але, як і я, зрозуміла, що ніхто тут не збирається розкласти все по поличках.

***

Коли ми покинули кімнату для інструктажу, Айві йшла трохи попереду мене. Її кроки були легкими, майже нечутним, але вона постійно озиралася, ніби боялася, що я відстану.

— Що думаєш? — запитала вона, озирнувшись на мене.

— Про що саме? — відповів рівним голосом, не показуючи жодних емоцій.

— Про ці випробування, про те, що ми маємо бути командою.

Я витримав паузу, даючи Айві зрозуміти, що не дуже хочу вести цю розмову. Але вона продовжувала дивитися на мене своїми великими очима, наче справді чекала відповіді.

— Думаю, це кліше, — нарешті відповів я. — Довіра, команда... Звучить, як щось із мотиваційної книги для новачків у бізнесі.

Вона посміхнулася – справжньою, не вимушеною посмішкою. І чомусь це мене здивувало.

— Можливо, ти маєш рацію. Але... Я все одно хочу спробувати.

Я тільки кивнув. Її слова мене більше дратували, ніж заспокоювали. Наївність, помножена на впертість. І це мій партнер?

***

Ми повернулися до кімнати, де тепер, судячи з почутого, мали вбивати час. 

— Що ж, — почала вона, — тепер ми маємо якось уживатися.

— Схоже, — погодився я сухо.

Айві почала розкладати свої речі, ніби хотіла заповнити тишу чимось. Я ж спостерігав за нею краєм ока. Вона здавалася... занадто простою. Занадто легкою. Я бачив у ній слабкість. Таку слабкість, яка буде тягарем.

Але водночас…

Я не міг відірватися від її очей. У них було щось, чого я не міг зрозуміти. Якась іскорка, яка дивним чином не дозволяла мені остаточно  Айві зневажати. Це дратувало мене ще більше.

Відкинувшись на спинку крісла, відчуваю, як у мені росте злість. Не на неї. На себе. На ці дивні думки. На те, що я починаю дозволяти собі зациклюватися на чомусь настільки непрактичному і нераціональному.

— Мабуть, варто буде спробувати зрозуміти, як ми можемо працювати разом.

— Мабуть.

На цьому наша розмова й обірвалася.

Я ж ще довго сидів у кріслі, аналізуючи кожне її слово, кожен рух. Мені не подобалося те, що я бачив. І ще більше не подобалося те, що я не міг відірватися від цього.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍