Решад Нурі Гюнтекін - Чаликушу

Мені сповнилося дев’ять років, коли померла бабуся. Батько тоді випадково був у Стамбулі, бідолаху переводили цього разу з Тріополі до Албанії. У нас він міг затриматися тільки на тиждень. Через бабусину смерть він опинився в скрутному становищі. Він був неодружений, і дати скуштувати злигоднів свого життя дев’ятирічній дівчинці він не хотів. Залишити ж мене у тіток він теж не мав бажання. Можливо, боявся, що мені буде там не солодко. Думав, думав — та й, узявши мене якось уранці за руку, привів на пароплав, і ми поїхали в Стамбул.

Біля мосту ми сіли у фаетон, котрий возив нас дуже довго крутими дорогами, повз якісь базари, й привіз урешті до воріт великого кам’яного будинку. Це була так звана «школа сестер», куди мене мали ув’язнити на десять років. Нас запросили в якусь темну кімнату поруч дверей. Вікна там були запнуті, а віконниці знадвору зачинені.

Про все було домовлено, мабуть, загодя, бо невдовзі до кімнати увійшла пані в чорному й, нахилившись, уважно подивилася на мене, а потім погладила по щоці. Криси її білого капелюшка, мов крила якогось предивного птаха, торкнулися моїх кіс.

Пам’ятаю, що як тільки я переступила поріг цієї школи, почалися й мої пригоди. Поки батько розмовляв з сестрою директрисою, я кинулася нишпорити по всій кімнаті, аж поки не побачила яскраво розмальованої вази. Мені закортіло помацати пальцями яскраві малюнки на вазі. Та коли я доторкнулася до неї рукою, ваза упала додолу й розбилася на череп’я.

Батько схопився, забрязкотів шаблею і, знічений, вхопив мене за руку. Сестра ж директриса (а це їй належала ваза), навпаки, усміхнулася й замахала батькові руками, щоб якось заспокоїти.

Та, окрім вази, скільки ще всього мала я розбити в цій школі. Мої пустощі тривали й тут. Ці сестри або насправді мали янгольське терпіння, або ж ставилися до мене з симпатією. Бо інакше зносити мою наругу було неможливо.

Я не тільки молола на уроках язиком, а й ходила по класу. По сходах я теж ходила не так, як усі. Заховавшись десь, я чекала, поки всі перейдуть, а потім плигала на бильце, мов на коня, й летіла вниз.

У шкільному саду стояло якесь сухе дерево. Я тільки й шукала нагоди, щоб опинитися на ньому, і сиділа там до кінця перерви. Незважаючи на погрози, я так плигала з гілки на гілку, що одна вчителька якось вигукнула:

— Хіба це дитина? Це ж чаликушу[9]!

З того дня моє справжнє ім’я всі забули й почали називати мене Чаликушу. А потім, хтозна й як, почали мене звати Чаликушу і в родині. Справжнє ж моє ім’я, Феріде, притримували, мов святковий одяг, тільки про офіційні випадки.

Та це ім’я мені й самій подобалося, навіть було доречне. Варто було комусь поскаржитись на мене, як я енергійно знизувала плечима, мовляв:

— А що я роблю? Та й хіба від Чаликушу можна чекати чогось іншого?

Час від часу в школу приходив священик. Він носив окуляри й мав маленьку, мов у козла, борідку. Я настригла собі з голови кіс і приклеїла їх до бороди. Коли священик дивився в мій бік, я затуляла бороду руками, та ледь він одвертався, як я починала кивати, мов піп, бородою, від чого дівчата аж заливалися сміхом. А священик ніяк не міг уторопати, чого вони сміються, отож сердився ще дужче й починав кричати.

Раптом я глянула у вікно, яке виходило в коридор, і побачила, що за мною стежить сестра директриса. Я розгубилася, але знаєте, що зробила? Нагнула шию й, приклавши пальця до губ, дала знак «цс-с-с», а потім поцілувала пучку й послала той поцілунок сестрі.

Ця сестра мала в школі найвищу посаду. Всі виховательки, навіть найстаріші, молилися на неї, мов на аллаха. І незважаючи на такий авторитет, ця дама тільки усміхнулася, адже я просила її поділити мою вину перед священиком. Вона ніби боялася, що зайде до класу і втратить статечний вигляд, отож тільки посварилася пальцем і зникла в темному коридорі.

Та іншого разу вона впіймала мене тоді, коли я збирала в їдальні недоїдки й складала їх у кошик для паперу, який нишком винесла з класу.

Суворим голосом директорка гукнула мені:

— Феріде, ходи сюди. Що ти робиш?

Те, що я робила, не здавалося мені лихом. Я глянула їй прямо у вічі:

— Хіба давати їжу собакам — це погано?

— Яким собакам?.. Яку їжу?

— Тим, що на руїні живуть… Ах ma sœur, якби ви знали, як вони радіють, коли побачать мене… Учора ввечері вони зустріли мене ще на розі й почали крутиться навколо. Я їм кажу: «Почекайте, що з вами?.. Все одно не дам, поки не дійдемо до завалища…» Але ж хіба ці тварини розуміють слово? Мало мене не повалили… А я вперто не хотіла дати їм на вулиці, затиснула кошик між ногами, й усе… Ще трошки — і вони мене розірвали б… Слава всевишньому, йшов бублейник, то порятував мене.

Директорка слухала, пильно зазираючи мені в очі:

— А як ти вийшла на вулицю?

— Перелізла за пральнею паркан.

— Та як ти посміла? — ухопилася директорка руками за голову, наче почула страшну звістку.

— Не хвилюйтеся, ma sœur! Дувар [10] низенький… Ну, а потім, як же ви думали, сторож на воротях не випустить мене. Один раз я його, правда, обдурила, кажу: «Тебе сестра Терез кличе». А сама вибігла. Тільки ви не викажіть мене нікому. Бо знаєте ж, як голодним собакам…

Дивні люди наші сестри. Щоб не сталося в якійсь іншій школі, мене або в холодну посадили б, або ж іще якось покарали б.

Директорка ж присіла, і ми глянули одна одній в очі.

— Захищати звірів — гарна справа. Але не слухатися — це вже зовсім інше… Залиш кошик… Я скажу сторожеві, щоб сам відніс недоїдки собакам.

Мабуть, ніхто в житті не любив мене так, як ця жінка.

її методи виховання на мене діяли тоді не більше, ніж вітрець на скелю, й було схоже, що вони зовсім не вплинуть на мій неприборканий норов.

Та з часом, боюся, вони помалу проникнуть у мою душу й залишать там свої сліди, а тоді важко буде їх стерти, бо посіються там невигойне, хворобливе співчуття і ніжність.

Так, я справді була дивна дівчинка. Мене важко було зрозуміти. Я ж чудово вивчила характер усіх вчительок, переконалася, що на них найдужче діє, й приготувалася катувати.

Була в нас,