Крістіна Таченко - Лабіринти. Частина 1, Крістіна Таченко

- Джейсон, тримай Ксюху за руку, щоб вона раптом не пішла на той голос! - скомандував Коля, його голос звучав різко і серйозно - а я триматиму Віту!

Ми йшли далі, уже тримаючись за руки і раптом пролунало пронизливе жахливе виття, що, здавалося, роздирало тишу навколо. Це була собака? Чи, може, вовк? Це міг бути і вовкулака, але в будь-якому випадку від того звуку кров застигала в жилах.

Місяць великою блідою кулею піднявся в небі, мов свідок всього, що відбувалося тут і зараз. Його світло було холодним, пронизливим і висвітлювало нашу безпорадність у цій темній місцевості. Через декілька секунд над нами пролетіла зграя кажанів.

- Ну от, тепер він показує нам всі його можливості і хоче налякати якомога сильніше, - сказав Джейсон.

Неподалік ми почули ласкавий оксамитовий голос:

- Ксю, це я, твій Повелитель, твій Король. Ти будеш моєю Королевою якщо не сьогодні, то завтра.

Зграя кажанів знову залопотіла крилами над нами. Ми рвонули вперед, не роздумуючи, несучи з собою всю свою паніку і тривогу. Бігли й бігли у глибину ночі, а кладовище, з його туманними, покритими мохом могилами, здавалося, безкінечним. Раптом, на мить, я зупинилася і помітила, що Ксю не біжить з нами.

- Ксюха, де ти? - закричала я.

Джейсон і Коля теж зупинилися.

- НАЩО ТИ ПУСТИВ ЇЇ РУКУ? ДЕ ВОНА??? - несамовито кричав Коля на Джейсона.

Хлопці почали сваритися. Я ж сіла на землю і несподівано заплакала, бо прекрасно розуміла, що з моєю подругою могло щось трапитися. Хоча... може вона просто заблукала і зараз от-от нас знайде!?

- Ксю, ми тут! Ксю, ідди сюди, на мій голос! Ксюхаааа! - гукала я, але мені відповідало лише ехо...

Нарешті, після короткої, але гучної суперечки, мої супутники підійшли до мене. Ми вирішили повернути направо, а через декілька метрів перед нами постала церква. Її контури яскраво вирізнялися на фоні темного неба, освітлені холодним, майже містичним світлом місяця. Якби не наше перебування в цьому страшному місці та не те, що сталося з нами і чому ми тут, ця церква могла б здаватися просто величним загадковим архітектурним шедевром, від якого неможливо відвести погляд. Але ми зараз не могли дозволити собі насолоджуватися її красою, бо наша мета була значно важливішою. Ми були тут не для того, щоб милуватися пейзажами, а щоб виконати місію, яку не можна було відкласти.

- Можливо він ховається десь неподалік. Ходімо в церкву і будемо триматися разом, - промовив Коля.

«Кооооля, Кооооляяяяя, допоможииии» - почули ми голос Ксю.

Я знову не стримала сліз. Вони котилися безупинно, оскільки я зрозуміла, що це вже був не голос моєї подруги. Він звучав стишено, жалібно, якось гортанно, ніби проникаючи глибоко в мозок, викликаючи відчай і холод. Ми розуміли, що те створіння, яке з’явилося вдалині, то вже була не наша подруга, а Ксю-вампірша...

«Кооляяя» - знову лунав цей жахливий голос.

Через кілька хвилин Микола, як заворожений пішов в ту сторону, звідки лунав голос. Джейсон стояв, як укопаний. Я кликала Колю, але він не слухав, наздогнала його і почала тягнути назад, але він вперто ішов вперед, відбиваючись від мене та відкидаючи мою руку. Він втратив здатність до опору. Я підбігла до Джейсона і почала колотить його по грудях, плечах, руках і кричала: «ОТЯМСЯ! ЧУЄШ? ОТЯМСЯ!!!». Чим більше я намагалася вибити з нього хоч якусь реакцію, тим сильніше сковувала мене тривога. Що як він вже не зможе вийти з цього стану? Як їх вивести з гіпнозу? Про вампірський гіпноз ми навіть не підозрювали, готуючись до полювання. Поки я роздумувала, то Коля зник з поля зору, а Джейсон так і стояв на місці...

Раптом я помітила, що з усіх боків почав тягнутися туман. Молочно-білий, м’який і приємний туман... Я здогадалася, що це витівки вампіра, але стояла мов заворожена від побаченого дива. З туману, наче примари, з’явилися дві постаті - чоловіча та жіноча. Жіноча постать наблизилась до Джейсона впритул, нахилила його голову на бік, щоб звільнити доступ до шиї і... почала пити його кров! Я зойкнула від жаху і згадала про хрест, що лежав у мене в кишені. Чоловіча постать тим часом наблизилась до мене. Вампір! Кровопивця! Нечистий! Я витягнула хрест. Він підійшов ближче і, спокійно вийнявши хрест з моїх рук, викинув його подалі. І тут я почула його милий оксамитовий голос:

- Мила моя Віталіно, я не боюся ні хрестів, ні святої води, ні часнику, ні навіть осикових кілків! Я - вічний! Я - невмирущий! Я можу дати тобі цю вічність, щастя і благодать... Тільки скажи! Лиш попроси і я зроблю тебе такою ж як я! Ти дуже красива дівчина, нам з тобою буде добре разом. Правду кажучи, я не прагну тебе вбивати. Я хочу, щоб ти обрала цей шлях разом зі мною, так само, як вибрала Ксю. Нас багато, нас безліч! Ми живемо вічно. Ти навіть не можеш уявити, скільки нас, скільки душ, які обрали цей шлях! Ми не старіємо, ми залишаємося молодими та повними сили! Наші тіла та краса не змінюються з часом. Чи хочеш ти назавжди бути такою, як зараз? Скажи? Я знаю, що в твоїй душі є сумніви, але я не полонив твій розум. Ти маєш право вибору і цей вибір належить лише тобі. Ти не повинна квапитись. Я чекаю на твою відповідь, на твій вибір...

Голос його лунав і проникав у кожну клітиночку мозку і заповнював кожен міліметр мого тіла зовні та з середини. Недовго вагаючись, я зробила вибір! Так, я хочу жити вічно! Він зрозумів це, пильно дивлячись мені у очі, взяв мене на руки і поніс до церкви... Мене охопив дивний стан - відчуття невагомості, мов я потрапила в інший вимір. Час ніби сповільнився і я вже не могла розрізняти, що є правдою, а що — ілюзією...