Максим Іванович Кідрук - Заради майбутнього

Левін невдоволено прокоментував:

— Нічого не знаходить.

— Та хрін його знає, — сказав Тенгіз. — Мабуть, ми в такій дупі, де нічого не ловить.

— Ага.

Іван намірився щось додати, проте не встиг розтулити рота. Пошук зупинився на позначці 89,7 МГц. Білий шум вирівнявся, після чого повéрх нього почав розпливатися дивний протяжний звук, схожий на той, із яким різкий вітер розмітає дощові краплі над пустельною дорогою. Час від часу крізь те хвилеподібне завивання проривався схожий на постогнування заіржавілих завіс скрип, що його супроводжував слабкий посвист — немовби з герметичного приміщення виходило застояне повітря. Усе ще з роззявленим ротом Іван Левін уявив старезний, розкваслий на спеці дерев’яний будинок, у якому, шарпаючи розбухлі від вологи двері, гуляють протяги.

Катя вихилилася з-за спинки водійського крісла та захриплим голосом запитала:

— Що це таке?

— Що саме? — Тенгіз відірвався від дороги та в дзеркальці заднього огляду зустрівся очима з дружиною.

— Ти, блін, не чуєш?

Він чув.

— Вимикати? — із несподіваною поквапливістю запропонував Левін. — Я вимикаю його.

Тенгіз не відповів, лише міцніше стиснув губи. Іван сприйняв мовчанку за знак згоди, проте щойно потягнувся вимкнути магнітолу, як звук, що линув із динаміків, змінився. Пальці письменника прокреслили в повітрі незрозумілу фігуру й застигли за сантиметр від кнопки вимкнення. Білий шум стишився до ледь вловного фону, із надр якого вихоплювалися крики. Абсолютно точно людські крики. Лячні. Наче з когось живцем видирали нутрощі. Не те щоб Левін коли-небудь чув, як кричить людина, з якої живцем видирають кишки, однак…

— Звідки це? — випалила Мирослава.

Їй ніхто не відповів. Тенгіз промимрив:

— Це, по-твоєму, краще за Бон Джові?

Левін проігнорував його.

— Може, це просто початок… е-е… однієї з пісень, — він закусив губу, — не знаю… Еліса Купера?

— Це ти у мене питаєш? — крізь зуби процідив Тенгіз. — Я на твоїх патлачах не знаюся.

Крики не припинялися, навпаки — лише посилювалися.

— Звідки це? — повторила запитання Мирослава. — Це з радіо? Чи десь іззовні?

Іван Левін спершу припав до вікна праворуч від себе, але майже відразу відсахнувся, так ніби боявся, що з темряви понад дорогою на нього щось кинеться. На вікна навалювалася непроглядна пітьма.

— Зменши звук, — наказав Тенгіз. — Не вимикай, просто приглуши.

Левін послухався. Покрутив регулятор, і надсадне, розпачливе волання стало майже нечутним скиглінням.

— Це точно з радіо, — сказав він.

— Та ну його! Якась херня! — Тенгіз потягнувся до вимикача, проте Левін неочікувано для самого себе перехопив його руку.

— Почекай…

— Ти чого?

— Почекай, кажу. — Морщачи лоба, Левін утупився в Тенгіза. Впродовж кількох секунд він роздивлявся товариша так, наче намагався розколупати поглядом його голову.

— Ввімкніть іншу станцію, — попросила Катя. — Будь ласка.

Іван відпустив Тенгізову руку, проте змінювати частоту не став. Пальці лівої руки застигли за сантиметр від магнітоли, він ніби грів їх на невидимому вогні.

Шум завад до того моменту цілковито щез. Натомість із динаміків залунав дитячий плач упереміш із гортанним, анітрохи не дитячим підвиванням.

— Що це, блядь, таке? — Вчепившись у кермо, Тенгіз спершу озирнувся на дівчат, після чого перевів погляд на Левіна. Ніхто не відповів, і хлопець продовжив: — Я серйозно! Якийсь радіолюбитель транслює дитяче рюмсання і… і… — він не міг дібрати слово, — оце завивання?

— Це не рюмсання, — сказала Мирослава.

— Блін, дякую, що сказала! — вигукнув Тенгіз. — Що б ми без тебе робили!

— Це може бути… — Левін почав пояснювати, проте затих на півслові, коли на задньому тлі розквітли глухі стогони.

— Може бути що? — озвалася Катя.

Письменник торкнувся зморщок на чолі, провів по них пальцями:

— Я колись читав про магнітне поле Юпітера. Воно в тисячі разів сильніше за магнітне поле Землі, найпотужніше серед усіх планет Сонячної системи, й іноді, типу, проривається до нас, провокуючи всілякі аномалії. Я бачив на YouTube відеоролики, де показано, як воно звучить, і це реально кріпі, щось схоже на…

— Магнітне поле не звучить, — перебив Тенгіз. — І не в тисячі разів, а лише в десять.

— У тисячі!

— Та пофіг. Однаково звук — це коливання в пружному середовищі, магнітне поле не може звучати.

— Я знаю! — Левін розсердився. — Не присікуйся! Я мав на увазі, ну, як би воно звучало, якби магнітні коливання перетворити на звукові.

— Ти хочеш сказати, це з Юпітера? — звів брову Тенгіз.

— Воно посилюється, — вклинилася Катя.

Крики та плач стали виразнішими. Тенгіз замотав головою:

— Це ніякий не Юпітер.

— А що тоді?

— Не знаю. Чувак, це не радіозавади, там хтось стогне так, наче просратися не може. — Тенгіз не припиняв мотати головою. — І мені це не подобається.

Він нахилився до керма, вгризаючись очима в темряву, що виповзала зусібіч і лещатами стискала кволі конуси світла від фар.

— Це просто радіо, — не надто впевнено заперечив Левін.

Раптом Катя заволала:

— ЗНА-А-А-К!!!

Від несподіванки Тенгіз та Іван підстрибнули.

— Господи, не горлай так! — гаркнув Тенгіз. — Я ледь у штани не наклав!

— Ми проскочили поворот! — Катя вказувала пальцем на щось, що залишилося позаду машини.

Тенгіз збавив швидкість і кинув погляд назад, проте, певна річ, нічого не побачив.

— Що, справді?

— Так! — обурилася дружина. Вона різко випростала руку, немовби вистреливши долонею в бік магнітоли. — І вимкніть це! Приберіть це верещання!

Хворобливе постогнування та виття відступили на другий план, зате дитячий плач і рюмсання залунали так чітко й гучно, що тепер здавалося, ніби дитина їде разом із ними.

Тенгіз запитально глипнув на Левіна.

— Ти щось бачив?

Іван стенув плечима. Замість нього відповіла Мирослава:

— Там був великий знак: прямо — на Глухів і Ніжин, праворуч — на Суми та Конотоп.

— Блядь! — вилаявся Тенгіз. — Таки проморгали.

— Я ж тобі казала! — гарячкувала Катя. — І вируби нарешті радіо! Скільки можна просити?!

— Не кричи! — вишкірився Тенгіз. — Зараз буде місце для розвороту. — Він згорбився так, що підборіддя нависло просто над кермом, і мружився, видивляючись у темряві дорожні знаки.

— Ви чуєте? — Левін коротко, наче диригент, який наказує оркестру затихнути, змахнув