Олександр Юрійович Есаулов - Державна справа. Справа №9, Олександр Юрійович Есаулов

поговорити з паном Уманським, охоронець, глянувши на друзів, зневажливо скривився, але зняв телефонну слухавку і набрав номер:

— Алло, Андрію Степановичу! Це охорона. До вас тут двоє пацанів просяться. Кажуть, терміново треба переговорити. Хто такі? — звернувся він до хлопців.

Скажіть: Льоха Холмс і Миха Ватсон.

— Хто?!. Ви що, прийшли сюди цирк улаштовувати?!.

— Як сказано, так і доповідайте! — твердо, навіть із погрозою відповів Миха.

— Це… Андрію Степановичу… Вони тут… Як його… Словом, Холмс і Ватсон… Ага… Один точно Миха… А тебе як? — Охоронець івгрнувся до Льохи.

Льоха.

— Так, Андрію Степановичу. Зрозумів. — Охоронець поклав слухавку на телефон і отетеріло подивився на друзів. — Третій поверх, триста восьмий кабінет.

Друзі дійшли коридором до кімнати триста вісім. Це виявився кабінет начальника управління з якихось-там досліджень. Андрій Степанович, побачивши друзів, підвівся й вийшов з-за столу:

— Ну, здрастуйте, друзі-детективи! Давненько про вас нічого не чув! Чим я можу зарадити?

— Андрію Степановичу, ви знаєте, що сталося з Петром Івановичем?

— А що… З ним щось сталося? А я бачу, що його на роботі чомусь іще немає…

— Андрію Степановичу, ситуація така, — почав Миха, — що говорити нам треба тільки відверто. Ми намагаємося йому допомогти.

— Що? Як?.. О, Господи! — розгубився Андрій Степанович. — Та не тягніть ви! Кажіть же!

І друзі коротко розповіли Андрієві Степановичу про ранкові події.

— От і виходить, що фальшиві гроші могли бути в тій злощасній пачці преміальних, які отримав Янин тато і від яких він тепер чомусь відхрещується. Якби знайти ту пачку грошей і перевірити їх, то ми б довели міліціонерам, що вони помиляються, підозрюючи Петра Івановича в розповсюдженні фальшивих коштів. — закінчив Миха. 

— Ви можете внести бодай якусь ясність у це питання?

Андрій Степанович схопився з крісла і забігав по кабінету:

— Я ж попереджав! Я ж казав, що це до добра не доведе!

— Що саме, Андрію Степановичу?

— Ви чули що-небудь про зарплату в конвертах?

— У конвертах? Це як? — не зрозумів Льоха.

— З кожної виплати грошей своїм працівникам підприємство повинно платити державі значну суму податків. Для того, щоб цього не робити… Ну, щоб заощадити на цих виплатах, придумують різні незаконні штучки. Тобто, фактично Петро отримав досить пристойну премію, а за документами він не отримав нічого. Це і називається: зарплата в конвертах, або чорна готівка. Ось і виходить: якщо він визнає, що ці гроші отримав, то підставить керівництво «Нафтозбуту» під значні штрафи, а то й кримінальну відповідальність. А не визнає — підставить себе. Оце втрапили!..

— Але Петра Івановича можуть посадити в тюрму! — вигукнув Миха.

— Керівництво «Нафтозбуту» теж! І тут нічого не вдієш, тому що довести документально, що Петро отримав премію, — неможливо!

Миха на мить задумався, Льоха закусив губу. З одного боку — питання з премією прояснилося, з іншого — все ще більше заплуталося.

Хлопець обхопив голову руками:

— Збожеволіти! Цього ще бракувало! Льохо, я просто не знаю, як діяти далі!

— Андрію Степановичу, а з Василем Андрійовичем поговорити можна? Може, він що- небудь бачив? Або чув? Ну, коли ви премію того… Обмивали…

— Ні, він уже, напевно, вдома. Він з понеділка у відпустці, от і пішов раніше.

— А адресу його ви можете дати?

— Та можу! Для таких детективів — запросто! Запам’ятаєте чи запишете?

— Запишемо, — відповів Миха. — Людська пам’ять — інструмент ненадійний.

— Твоя правда! — реготнув Андрій Степанович. — Пишіть.

Він подав Михові папірець і ручку й продиктував адресу:

— Вулиця Василевича, сім.

— Чудово! Льохо, гайда!

Вони вийшли з приміщення «Нафтозбуту» й попрямували до метро. Миха йшов наче сліпий. Весь час об щось перечіплювався, хлопця заносило то праворуч, то ліворуч, він бурмотів щось незрозуміле і час від часу хитав головою. За кілька хвилин Льоха не стримався і запитав:

— Михо, що з тобою? Тобі зле?

— Льох, ти ж знаєш, як я ставлюся до Яни.

— Знаєш же? Ну от… І я не можу допомогти її батькові! Як ти думаєш, що я можу зараз відчуваги? Я просто не знаю, з якого боку за цю справу вхопитися! І тому відчуваю себе цілковитим нікчемою!

— Михо, не психуй! Обміркуймо все добряче! І Іовинен же бути якийсь вихід! Давай спробуємо знайти цих фальшивомонетників! Знайдемо їх — звільнимо Петра Івановича! — Льоха розсік повітря рукою.

— Я к же їх шукати? Як?!!

***

За годину Миха з Льохою зайшли у двір будинку номер сім на вулиці Василевича.

Роззирнулися. Двір як двір. Невеликий дитячий майданчик з пісочницею та гіркою, гойдалки… Все, як завжди.

— Квартира сорок чотири… Це мав би бути другий під’їзд, другий поверх… — швидко прикинув Миха і подивився на Льоху.

— Ходімо! — погодився той.

Звичайно, на другий поверх ліфтом не поїхали. Коли піднімалися сходами, на другому поверсі грюкнули двері.

— Із сорок четвертої… — прошепотів Льоха, котрий ішов першим і встиг побачити, з якої квартири вийшов чоловік.

Чоловік був не сам. Поруч із ним на короткому повідці йшла чимала собака, як дві краплі води схожа на Бечку. Хлопці притислися до стіни, пропускаючи їх повз себе. Зачекавши, доки Фом’юк вийде з під’їзду, обидва кинулися вниз.

— А він за ці два роки й не змінився зовсім, — тихо сказав Льоха, — я його відразу впізнав.

— А от він нас ні, — зауважив Миха, — бо ми молоді організми, ростемо, видозмінюємось, так би мовити… Що ж, спостерігаємо…

А спостерігати було за чим. Фом’юк постійно озирався, придивляючись підозріло до кожного куща, до кожних розчинених дверей у під'їзді й мало не до кожної кішки та собаки. Миха з Льохою перезирнулися.

— Підозріло… Чого він так боїться? Він же із собакою! — прошепотів Льоха.

І не просто із собакою, а з бернським зененхундом, а ця собака нікому не дасть скривдити господаря!

Отак, весь час озираючись, Фом’юк пройшов дві зупинки, а потім зайшов у двір триповерхового будинку, підійшов до під’їзду, поговорив з кимось по домофону і разом із собакою зник за сірими залізними дверима. Друзі походили по двору. Ні лавки, ні дитячого майданчика… Дворик зовсім крихітний, і вештатись тут, не накликаючи на себе підозри, було неможливо. Вийшли на вулицю, походили там. Миха міркував:

— Поводиться він дивно, погодься… Чого він боїться? І навіщо зайшов до когось додому із обакою? От особисто тобі сподобалося б, який хтось до тебе у квартиру приперся разом з таким здоровенним псом?

— Та ти що! Моя мама відразу б зомліла! Ти ж знаєш, який у неї нюх… А від собаки ж пахне, сам розумієш… — Льоха всміхнувся. — Ні, мені б такий візит явно не сподобався.

— Стоп! — раптом вигукнув