Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

якими ми їх знаємо сьогодні, друкувалися вони вкрай малими накладами і вкрай фрагментарно навіть на батьківщині автора, тож читацькому загалу він і досі відомий мало. Книжка, яку ви зараз тримаєте у руках, покликана виправити цю прикру несправедливість і нарешті познайомити українського читача з частиною його доробку. Ці оповідання особливі, адже в кожному з них автор не стільки розповідає історію, скільки занурює читача в саме її осердя, змушує його відчувати і вірити. Перегорніть сторінку — і нехай чорна магія слів Кларка Ештона Сміта поведе вас у мандрівку світами, сповненими див і таємниць. 

 

Євген Онуфрієнко 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Оповідь Сатампри Зейроса 

 

 

 

Я, Сатампра Зейрос з Узулдарума, запишу своєю лівою рукою, оскільки іншої вже не маю, оповідь про усе, що спіткало мене і Тірува Омпалліоса в оповитих джунглями передмістях Комморіома — давно покинутої столиці гіперборейських8 правителів, у святилищі бога Тсатоґґуа, занедбаного і забутого людьми, які колись йому поклонялися. Я писатиму цю оповідь фіолетовим соком пальми сувана9  — він з плином років перетворюється на криваво-червоне чорнило, на міцній велені10 зі шкіри мастодонта, аби застерегти чесних злодіїв та шукачів пригод, котрі можуть почути якісь облудні легенди про загублені скарби Комморіома та спокуситися на них. 

Отож, Тірув Омпалліос усе життя був моїм другом і найнадійнішим компаньйоном в оборудках, які потребували вправних пальців і розуму, гнучкого й винахідливого водночас. Можу сказати, не лестячи ані собі, ані Тіруву Омпалліосу, що ми з ним досягали незрівнянного успіху в багатьох справах, перед якими розгублено відступили б інші майстри нашого ремесла, котрі зажили слави, значно гучнішої за нашу. Якщо точніше, йдеться про викрадення коштовностей королеви Кунамбрії, що зберігалися у покої, де вільно повзало чотири десятки отруйних плазунів; а ще про злом незламної скриньки Акромі з повним набором медальйонів ранньої династії гіперборейських королів. Щоправда, збути з рук ті медальйони було складно та небезпечно, тож довелося піти на страшну жертву й продати їх капітанові варварського судна з далекої Лемурії11; та менше з тим, злом тієї скриньки був неабияким подвигом, оскільки, з огляду на близькість десятка вартових з тризубцями, робити всю справу треба було в цілковитій тиші. Ми скористалися рідкісною та потужною кислотою… Однак не варто гаяти часу, розводячись про усе це надто довго та до всього ще й надто багатослівно, хай якою великою є спокуса полинути думками до героїчних спогадів і чарівності звершень хитрощів та відваги. 

У нашій справі, як і в усіх інших, часто доводиться миритися з примхами мінливої фортуни, і богиня удачі далеко не завжди щедро обдаровує своєю прихильністю. Тож сталося так, що на ту пору, про яку я зараз пишу, ми з Тірувом Омпалліосом потрапили у становище, коли наші грошові запаси вичерпалися. Скрута ця, хай і тимчасова, була, однак, крайня, недоречна та дошкульна і, як то часто буває, прийшла на зміну більш удатним дням і більш зисковним ночам. Люди, як на зло, стали збіса сторожко оберігати свої коштовні самоцвіти та інші цінності, вікна та двері замикали удвічі ретельніше, в ужитку з’явилися нові хитромудрі замки, вартові стали пильнішими, а чи то менш оспалими; коротко кажучи, усі природні труднощі нашого фаху значно примножилися. Подеколи ми були доведені до того, що мусили вдаватися до крадіжок більш громіздкого та менш коштовного краму, ніж той, з яким мали справу зазвичай; однак навіть у цьому були свої небезпеки. Навіть зараз я відчуваю приниження, згадуючи ніч, коли нас мало не схопили з торбою червоного ямсу12, і кажу я про усе це лиш для того, щоб жодним чином не видатися марнославним. 

Якось увечері ми зупинилися в провулку одного з убогих кварталів Узулдарума, щоб перелічити кошти, які мали на руках, і виявили, що на двох у нас є рівно три пазу́ри13 — досить, аби купити велику пляшку гранатового вина або ж два буханці хліба. І заходилися ми обговорювати проблему видатків. 

— Хліб, — переконував Тірув Омпалліос, — підживить наші тіла, надасть нової сили, моторності нашим стомленим ногам і виснаженим тяжкою працею пальцям. 

— Гранатове вино, — мовив я, — ушляхетнить наші думки, подарує нашим головам натхнення та просвітлення і, можливо, відкриє нам спосіб порятунку від теперішніх труднощів. 

Тірув Омпалліос без недоречних суперечок визнав перевагу моїх міркувань, і невдовзі ми відшукали двері поближньої таверни. Щодо смаку та аромату — вино було не з найкращих, але щодо кількості та міцності — ліпшого годі було й бажати. Ми сиділи у велелюдній таверні й неквапно його цмулили, поки весь вогонь того яскраво-червоного напою не передався нашим мізкам. Здалося, ніби похмурість і непевність наших майбутніх шляхів зненацька освітилася сяйвом рожевих світильників, а грубий вигляд довколишнього світу дивовижним чином пом’якшав. І невдовзі на мене зійшло натхнення. 

— Тіруве Омпалліосе, — озвався я, — чи ж є для нас із тобою, двох сміливих і жодним чином не схильних до страхів і забобонів пересічного люду чоловіків, бодай одна причина не скористатися з королівських скарбів Комморіома? Гайнемо на день із цього нудного міста, приємно збавимо час за його межами, а пообіддя чи передполудень присвятимо археологічним дослідженням — і хто знає, що ми знайдемо? 

— Ти говориш мудро та відважно, любий мій друже, — відказав Тірув Омпалліос. — І справді, немає жодної причини, чому б нам не поповнити наші підупалі статки коштом кількох мертвих королів чи богів. 

Отож, як відомо усьому світові, Комморіом багато століть тому був покинутий людьми через пророцтво Білої Сивілли Поляріону, яка провістила неописанну й жахливу загибель усім смертним, що насміляться затриматись у його околицях. Одні вважали рокованою загибеллю моровицю, що прийшла з північної пустки стежками племен із джунглів, інші — якусь форму божевілля; та хай там як, а нікого — ані короля, ані жерця, ані купця, ані трударя, ані злодія — не лишилося в Комморіомі, щоб покірно чекати на пришестя тієї згуби. Натомість усі покинули місто єдиною хвилею переселенців, аби на відстані денного переходу заснувати нову столицю, Узулдарум. І дивні історії оповідали про жах та пострах, що оселилися звідтоді й довіку в святилищах, мавзолеях і палацах Комморіома, які не до снаги було сміливо зустріти чи побороти жодній людині. А покинуте місто і досі стоїть у родючій долині в осерді Гіпербореї — в сяйві мармуру, у величі