Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

межами нашого світу. Тобто потрапили до Іншого Світу. Що ж це було за місце? Важко сказати. Дехто називає його Тим Боком, дехто — Світом Духів. Напевно, в різних стародавніх культах і віруваннях у нього є й інші назви. Як на мене, воно не скидалось ні на рай, ні на пекло, як їх описують ці вірування; просто світ, дуже схожий на наш, тільки холодний, мовчазний, застиглий під вугільно-чорним небом. Світ, яким вільно походжали мерці — то був їхній рідний дім, а ми з Локвудом виявились у ньому чужинцями. Нам у цій нескінченній потойбічній ночі не знайшлося місця.

Опинились ми там випадково, рятуючись від ворожої гонитви, проте виявили, що ми — не єдині живі душі у цьому світі мерців. З’ясувалось, що Іншим Світом цікавиться не хто інший, як пан Стів Ротвел — онук Тома Ротвела, засновника славетної психологічної агенції «Ротвел». У невеличкому забутому селі він створив дослідницький центр, де проводив експерименти, посилаючи на Той Бік своїх співробітників у залізних обладунках. Потрапляли вони туди через прохід, створений із Джерел, оточених залізними ланцюгами. Нам важко сказати щось про істинну мету цих експериментів. Спроба самого Стіва Ротвела змусити нас мовчати закінчилась тим, що він сам загинув у цьому проході, а далі стався потужний вибух, що знищив увесь дослідницький центр. І наслідки цієї катастрофи були вельми далекосяжні. Почнімо з того, що осиротілу агенцію «Ротвел» прибрала до рук їхня найбільша суперниця, панна Пенелопа Фіттес, таким чином ставши найвпливовішою жінкою в цілому Лондоні.

Щодо нас, то ми зробили з цього не дуже втішні висновки. Наш власний досвід доводив, що є тісний зв’язок між нестримним проникненням духів до нашого світу й присутністю живих людей на Тому Боці. Ми були переконані: що більше живих осіб потрапляє на Той Бік, то дужче прагнуть потрапити до світу людей потривожені ними мерці. Це відкриття мало для нас величезне значення. Більш ніж пів століття Британія марно боролася з Проблемою — небаченою за масштабами навалою привидів, зупинити яку нікому не вдавалось, як не вдавалось і з’ясувати її причину. Зараз у наших руках опинився ключ до вирішення Проблеми, й нам хотілось, щоб цю новину знали всі.

Проте зробити цього ми не могли. Бо нам це заборонили.

І ця заборона виходила саме від панни Пенелопи Фіттес. Вона не знала про нашу з Локвудом химерну подорож до Іншого Світу (ми не розповідали про неї нікому, крім найближчих друзів), одначе їй було відомо, що ми знайшли дещо цікаве в лабораторіях Ротвела, і вона категорично вимагала, щоб ми нікому не прохопились про це ані словечком. І це була не дружня порада чи прохання, а холодний, погрозливий наказ. І ми не мали жодних ілюзій щодо того, що нас чекає, якщо ми наважимось порушити свою мовчанку.

Звичайно ж, цей наказ не міг не розлютити нас. Жінка, що стоїть на чолі боротьби з Проблемою, забороняє нам наближатись до її вирішення! Причин, що спонукали її віддати такий наказ, ми досі не розуміли, але ці причини — на нашу спільну думку — аж ніяк не могли бути безневинними. До всього цього додавалась іще одна загадкова обставина. Річ у тім, що череп, який жив собі у склянці в нашому домі, розмовляв колись із Марісою Фіттес, а побачивши її онуку Пенелопу — вона завітала до нас, щоб віддати той самий наказ, — почав переконувати, ніби Пенелопа й Маріса — одна й та сама особа.

Та хоч як підозріливо ми ставились до Пенелопи Фіттес, просто так вірити на слово черепові теж не годилося. Тож залишався один-єдиний спосіб у цьому переконатися — самим подивитися на Марісу в її могилі.

***

Сходи були круті й вузькі. Ми йшли повільно, обережно, сходинка за сходинкою. Першим ступав Локвуд, за ним — Джордж, Голлі і я, а останнім — Кіпс. Ми тримали над головами свічки — їхні вогники зливались один з одним, проникали дюйм за дюймом углиб землі, мов невеличка осяйна гусениця.

За нашими спинами блідо світився, помалу згасаючи, промінь від ліхтаря, який ми залишили біля входу до підземелля. Праворуч від нас тягся мур, споруджений з акуратних тесаних каменів, — гладенький, укритий блискучими краплинками вологи. Ліворуч зяяла недосяжна для наших свічок порожнеча. Локвуд на мить увімкнув свій ліхтар — його промінь розчинивсь у мороку, після чого ми ще тісніше притулилися до муру. А далі й цей мур несподівано кудись пропав, і нам довелося прямувати далі, відчуваючи обабіч сходів темне бездонне провалля.

У таких місцях із людиною коїться щось химерне. Тремтять ноги, й м'язи тіла німіють. Ти хитаєшся, відчуваючи, як тебе тягне до безодні. Зростає напруження, з’являється страх, що хтось — або щось — наближається, щоб накинутись на тебе з пітьми. Ступивши зо два кроки, ми раз по раз зупинялись і перевіряли довколишній простір за допомогою своїх Талантів. Від мертвотної тиші голова дедалі дужче йшла обертом.

Не додавали завзяття й нескінченні похмурі зауваження черепа, склянку з яким я тягла в своєму рюкзаку:

— О-о, яке страшне місце! Уважніше дивись під ноги, а то ще беркицьнемось казна-куди... Мені все одно, я вже мертвий, а от ти... До речі, тобі цікаво дізнатися, що ти відчуваєш, коли падаєш у бездонне провалля?.. — і таке інше.

Врешті я не витримала й погрозилася, що витягну склянку з рюкзака й викину геть. Лише тоді він замовк. А далі знову з’явився мур, та й сходи звернули ліворуч і стали менш круті. Склянка за моєю спиною спалахнула зеленим сяйвом.

— Я втомився, — поскаржився привид. — Це все Локвуд винен. Плентається, як слимак.

— Він усе робить як слід. Перевіряє кожен наш крок.

— Столітня бабця й та швидше дорогу переходить... Мох росте скоріше, ніж він совається!

Локвуд і справді, так би мовити, не дуже поспішав. Мені було трохи видно його обличчя — він пильно, помалу оглядав кожну сходинку, перш ніж ступити на неї; не забував він придивлятись і до вогких каменів на стінах. Одне слово, він залишався собою — керівником, що стоїть між людьми, які прямують за ним, і темрявою попереду. Цю роль він, як і завжди, виконував напрочуд витончено. Це надихало мене навіть у такому місці, як ця усипальниця. Я усміхнулась йому — він, зрозуміло, не відповів, бо не бачив мене. Та зараз це нітрохи не займало мене.

— У тебе все гаразд, Люсі? — запитав Кіпс, який