Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

— То ми справді хочемо це зробити? — озвучив нашу спільну думку Кіпс.

— Ми зайшли надто далеко, — відповів Локвуд. — Звичайно, хочемо.

— Відступати не можна, — підтакнула я.

Кіпс поглянув на мене:

— Твоя правда, Люсі. Я, мабуть, надто вже обережний. Пробач, але я досі не можу забути, що нас привела сюди підказка злого балакучого черепа, який завжди бажає всім нам смерті...

Усі позирнули на мій розв’язаний рюкзак. Там лежала склянка з черепом, проте примарного обличчя в ній видно не було. Навіть мене не дуже тішили ні порожні чорні очні ямки черепа, ні його вишкірена лиховісна посмішка.

— Я знаю дивовижну історію цього черепа, — провадив Кіпс. — Знаю, що він став твоїм найкращим приятелем... А що, як він помилився? Просто взяв і помилився? — Кіпс позирнув на залізне погруддя й ледве чутно прошепотів: — І там, унизу, на нас чекає вона...

Ще мить — і наше завзяття де й поділося б, та цьому рішуче завадив Локвуд. Ставши між Кіпсом і мною, він упевнено промовив:

— Причин для хвилювання немає. Джордже, нагадай-но їм.

— Будь ласка, — поправив окуляри Джордж. — Пригадаймо, що за всіма спогадами про смерть Маріси Фіттес вона заповіла поховати себе в особливій труні — залізній, покритій сріблом. Тож навіть якщо череп помилився й тіло Маріси спочиває тут, то її дух нас не потурбує. Залізо й срібло не підпустять його до нас.

— А коли ми відкриємо труну? — не вгавав Кіпс.

— Ну, по-перше, ми відкриємо її лише на мить, а по-друге, в нас є захисне знаряддя від будь-якого привида.

— Тобто, — уточнив Локвуд, — жоден привид не повинен напасти на нас, поки ми сходитимемо вниз? Так, Джордже?

— Саме так.

— Тоді все гаразд. Ходімо, — Локвуд обернувся до діри, що чорніла серед підлоги.

— Щоправда, дорогою нам може трапитись кілька пасток, — зауважив Джордж.

— Пасток? — перепитав Локвуд, що вже заніс ногу над сходами.

— Про пастки ніде не сказано, — пояснив Джордж. — Однак це не означає, що їх там немає, — він поправив на носі окуляри й підбадьорливо махнув рукою в бік діри: — Будь-що хід чекає на нас, Локвуде! Вперед!

Локвуд, проте, не дуже поспішав. Він пильно поглянув на Джорджа:

— Зачекай-но! Що це за пастки?

— Мене, до речі, це теж цікавить, — озвалася Голлі.

Цікавило це, звичайно, нас усіх, тож ми оточили Джорджа, який ворухнув плечима так, ніби збирався стенути ними:

— Це просто чутки. Я не думав, що вони так насторожать вас. Подейкували, ніби Маріса не хотіла, щоб до її могили вдерлись грабіжники, тож і вжила... е-е... певних запобіжних заходів... — він трохи помовчав. — Таких, що можуть бути пов’язані з надприродними силами.

— І ти розповідаєш нам про це тільки зараз?! — не витримала Голлі.

— Коли ж ти сам розповів би нам про ці «чутки»? — додала я. — Може, тоді, коли мене вже схопив би за карк який-небудь Спектр?

— Це справді можуть бути лише чутки, — нетерпляче виправдовувався Джордж. — А моя головна робота як дослідника — відрізняти доконані факти від чуток!

— Ні, це моя робота, — заперечив Локвуд. — Твоя робота — доповідати мені про все, що тобі пощастило дізнатись. А моя — судити про ці відомості.

Запала важка мовчанка.

— Ви що, завжди так сваритесь? — поцікавився Кіпс.

— Зазвичай, — чемно всміхнувся Локвуд. — Як на мене, суперечки навіть корисні. Вони змащують наш робочий механізм.

— Ти справді так гадаєш? — позирнув на нього Джордж.

— Їй-право! Я просто обожнюю суперечки! А тепер дозвольте попросити всіх замовкнути! — Локвуд оглянув нас усіх по черзі своїми проникливими темними очима. — Чи є там пастки, чи немає — ми з ними впораємось. Час поспішати. В нас залишилось тільки дві години, щоб оглянути могилу, зачинити підземелля й вислизнути надвір під час чергової зміни варти. Скажіть-но мені: ми хочемо дізнатись правду про Пенелопу й Марісу Фіттес? Авжеж! Ми стільки зробили задля того, щоб потрапити сюди, що відступити буде просто смішно. І не варто боятись. Якщо ми маємо рацію й могила порожня, то все взагалі чудово. Якщо ж ми помиляємось, то впораємось і з привидом — нам це завжди вдається якнайкраще! — він усміхнувся: —Але ми не помиляємось. Ми стоїмо на порозі великого відкриття! Тож усе буде гаразд!

— Ну, — буркнув Кіпс, поправляючи свої здоровенні окуляри, — я вже не знаю, як може бути все гаразду могилі...

Проте Локвуд уже рушив крутими сходами вниз. За його спиною вогники наших свічок вигравали на залізному обличчі Маріси Фіттес, і її тонкі вуста лиховісно посміхались нам услід.

2

Гаразд, зробімо невеличку перерву, поки ми стоїмо перед сходами. Ніяка гидота поки що на нас не наскочила, пасток теж помітно не було. Усі ми були живі й здорові. Це дозволяє мені трохи заспокоїтись і розповісти вам, чому ми вп’ятьох (чи радше вп’ятьох з половиною, якщо рахувати череп) наважились таємно, серед ночі, проникнути до однієї з найславетніших усипальниць Лондона.

Я не розводитимусь про те, яким чином ми пробралися до мавзолею, хоч це, правду кажучи, також цікава історія. Задля цього Джорджеві довелося кілька ночей поспіль спостерігати за вартою біля мавзолею, щоб скласти точний графік змін охоронців; далі Кіпс кілька тижнів вистежував сержанта з ключами від усипальниці; наступним етапом стало надзвичайно майстерне викрадення цих ключів, коли Голлі відвернула увагу сержанта, а Локвуд тим часом витяг ключі з його кишені, зробив з них восковий зліпок і повернув їх на місце — і все це за пів хвилини; потім один із приятелів нашої давньої знайомої — продавчині артефактів на прізвисько Костомаха-Фло — зробив за цим зліпком копію ключів, і нам залишилось тільки проникнути до мавзолею, скориставшись зміною вартових.

Ні, я мала на увазі не це. Я просто хотіла пояснити, чому ми вдалися до такого ризику.

Для того, щоб відповісти на це, нам доведеться повернутись на п’ять місяців назад — до тієї ночі, коли ми з Локвудом удвох прямували темною, скутою морозом долиною. Ця невеличка прогулянка геть перевернула наші з ним уявлення про довколишній світ — та, власне, й про нас самих.

Чому? Бо ми несподівано опинились за