Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

— Ні. Усе гаразд.

— Просто я побачив, як ти кривишся... Ой, щось у мене окуляри запітніли. Коли вже ми дістанемось до того клятого підземелля? Чого це Локвуд так воловодиться?

— Він усе робить як треба, — заперечила я.

Ми мовчки рушили далі у хмаринках диму від наших свічок. Локвуд спокійно, невтомно просувався вперед. Деякий час усе тяглося так само — нескінченний мур, тиша, дим, шаркотіння наших підошов у темряві, — аж тут...

— Та мерщій уже! — на весь голос, наче мавпа-ревун, гаркнув мені у вухо череп. З несподіванки я здригнулась, утратила рівновагу й хитнулась уперед, влучивши рукою, в якій тримала свічку, просто в шию Голлі. Та, зойкнувши, звалилась на Джорджа, а той спіткнувсь і вдарив Локвуда під коліна. Локвуд, що саме схилився над черговою сходинкою, не встояв і покотився вниз — бум, бум, бум! Загубивши дорогою рапіру й свічку, він докотився так аж до дна й перекинувся на спину, пацаючи довгими ногами в повітрі.

Запала тиша. Ми всі заціпеніли, сподіваючись почути, як клацає, відкриваючись, пастка, падає камінь чи шурхотить поховальна пелена. Усе, що мені було чути, — це зловтішне хихотіння черепа. Локвуд підхопився. Ми поспіхом рушили до нього, підібравши дорогою його рапіру.

— Не розумію, що це за шарварок, — мовив череп, коли я витягла з рюкзака склянку й ми всі з’юрмились довкола неї. Вирячкувате обличчя привида шкірилось у задоволеній посмішці. — Ти ж мене знаєш, Люсі Я такий вразливий... Що я з цим можу вдіяти?

— Ти міг погубити нас усіх! — зіпнула я. — А якби Локвуд потрапив у пастку?

— Але ж він туди не потрапив? Вище голову, Люсі! Тепер ми знаємо, що останні десять-дванадцять сходинок безпечні — Локвуд перевірив це власними сідницями...

Коли я переказала ці мудрі слова своїм друзям, ніхто з них чомусь не зрадів.

— Це вже занадто, — вирішила Голлі. — Як на мене, його завтра ж треба відправити до крематорію.

— Ну, навіщо ж так суворо?—заперечив Кіпс. — Я, скажімо, дуже вдячний йому. Такого кумедного видовища я ще не бачив... Пам’ятатиму його до останнього свого дня! А щодо черепа... Не ви ж відповідаєте за його виховання? Тому я вважаю, що з нього треба просто вичавити якнайбільше користі.

Здорового глузду в Кіпсових словах було більше, ніж у нервовій заяві Голлі, тож усі ми погодилися з ним. Я виступила вперед і зупинилась поруч із Локвудом. Череп тим часом визирав з мого рюкзака.

— Неймовірно! — сказав він. — Мені в цьому цирку дісталось найкраще місце! Коли пощастить, я побачу ще раз, як Локвуд спіткнеться й знову припечатає носом сходинку. Чого ти хочеш від мене за квиточок на цю виставу?

Я скрушно зітхнула:

— Я хочу, щоб ти уважно стежив, чи немає далі на сходах зашморгів, важелів, дротинок, кам’яних плит, що перекидаються, звичайних пасток, пасток із привидами й такого іншого, що могло б загрожувати нам. Тільки-но побачиш пастку, негайно обізвись. А так — мовчи й не кажи ні слова. Згоден?

— Гаразд.

— Тоді впе...

— Стій!!!—гаркнув череп ще гучніше, ніж минулого разу.

Я вилаялась:

— Що там, до дідька, ще?!

— Заспокойся. Я просто виконую свою роботу. На наступній сходинці — пастка. Сподіваюсь, навіть ви її побачите.

Я увімкнула ліхтарик і справді побачила тоненьку дротинку, натягнуту на рівні моєї гомілки.

— Розтяжка, — прошепотів Джордж.

— Еге ж, і дещо іще, — додав Локвуд, показуючи на вирізьблену в стіні ямку, до якої тяглася дротинка. Він підняв свічку вище — один камінь угорі був більший від сусідніх і трохи виступав над гладенькою поверхнею муру. — Якби ми зачепили дротинку, цей камінь упав би нам на голову. Може, й так, а може, й ні...

— Не треба перевіряти, — промовила Голлі, гучно ковтнувши слину.

Одне за одним ми переступили дротинку, тремтячи не так від холоду, як зі страху. Нарешті Локвуд витер долонею з лоба піт і сказав:

— Подякуймо нашому черепові. А тепер рушаймо далі. Іти, здається, вже недалеко.

Сходи помалу завертали вбік. Череп мовчав. Пасток більше помітно не було. Невдовзі перед нами відкрився широкий склепінчастий прохід. Тут-таки сходи закінчились, і ми опинились на рівній кам’яній підлозі.

Жоден з нас не промовив ні слова — ми були надто стривожені. Ми напружили свої Таланти й спрямували їх уперед, у пітьму. Ніхто, одначе, нічого не відчув. Я помацала стіну — жодного потойбічного прояву. Наші термометри показували сім градусів тепла — холодно, проте для могильного підземелля цілком нормально. Хвилюватись нема ані найменших причин. Це, щоправда, аж ніяк не означало, що ми заховали свої рапіри. Ми з Локвудом загасили свічки й увімкнули кишенькові ліхтарики. Тримаючи зброю напоготові, ми поволі пройшли крізь арку до великої облицьованої каменем зали.

Усипальниця Маріси Фіттес виявилась великим овальним приміщенням, завершеним високою банею. Воно скидалось на парадну залу на першому поверсі мавзолею, звідки ми розпочали наші пошуки. Промені наших ліхтариків то схрещувались, то розбігались у різні боки, повсюди натрапляючи лише на гладенькі стіни та викладену кам’яною плиткою підлогу. Тут не було жодних дверей, ніш чи альковів. Зате посередині зали...

Промінці ліхтариків зійшлися в одній центральній точці, освітивши прямокутний постамент із сірого граніту, заввишки з кілька футів. Постамент оточувало ціле море висохлих жмутків лаванди, а збоку на граніті було вирізьблено слово «ФІТТЕС».

А на постаменті у світлі наших ліхтариків холодно виблискувала срібна труна.

Труну було вкрито сріблястою парчею з зображенням славнозвісного герба агенції «Фіттес» — здибленого єдинорога.

— Не хочу поспішати з висновками, — пробурмотів Локвуд, — та мені здається, що ми на місці.

— Так, це та сама труна, виконана за особливим замовленням, — пошепки відповів Джордж. Розмовляти вголос у такому місці справді не личило. — Три дні вона стояла у Вестмінстерському абатстві, оточена скорботним натовпом. А потім її перенесли сюди.

— Якщо вона, звичайно, тут, — зауважила я й знову застосувала свій Слух. Ні, все було гаразд — тихо та спокійно.

— От ми й завітали сюди, щоб це з’ясувати, — Локвуд рішуче підійшов до постамента. Мені здавалося, що своєю впевненістю він хотів утамувати страх, який огорнув нас. — За п’ять хвилин закінчимо роботу й відразу підемо. Працюємо, як завжди. Готуйте ланцюги!

Раніше ми не раз програвали цю частину операції в нашому затишному помешканні на Портленд-Роу. Ми