Ірина Кузьменко - Місто грішних душ, Ірина Кузьменко

— Це значить, що ти лише повія, — додала Сабін і побачила, як обличчя жінки стало багровим від злості.

Сабін знизала плечима й, поклавши виделку на стіл, поглянула на охоронця й промовила:

— Містере, невже будете стріляти в беззахисну дівчину? Тоді прийдеться витирати мою кров із підлоги.

— Опусти зброю! — пролунав суровий чоловічий голос, й охоронець, оглянувшись, кивнув і поклав зброю в кобуру.

У кімнату зайшов ще один чоловік. У душі Сабін вирував ураган емоцій і адреналін, який розтікався по венам. Головне було зіграти свою роль до кінця.

— Амандо, а ти чому на колінах? — запитав чоловік і, склавши руки в кишені, перевів погляд на Сабін.

Аманда піднялася й, злісно зирнувши на Сабін, голосно вдихнула й відповіла:

— Підбори підвели.                         

Сабін закотила очі. Охоронець опустив голову й склав руки навхрест.

— Мене звати Джейкоб. Я регент містера Адама Воррена. Міс Неро, ви наша гостя.

Дівчина, примружившись, промовила:

— Регенте Джейкобе, якщо я ваша гостя, то я зараз хочу поговорити з містером Ворреном.

Чоловік широко посміхнувся й відповів:

— На жаль, це неможливо.

Аманда хмикнула й відступила. Сабін, нахмурившись, знову підійшла до столу й, взявши тарілку з їдою, жбурнула її в стіну. Жінка від неочікуваності пригнулася. Чоловіки округлили очі. Сабін, взявши вазу з квітами, повторила знову це, й уламки скла розлетілися по підлозі.

— Містере Джейкобе, я повторюю ще раз, я хочу поговорити з Ворреном!

Не дивлячись на напружену ситуацію, Сабін говорила спокійним голосом.

Джейкоб закотив очі й захитав головою. Сабін, зрозумівши, що маленька хитрість не пройшла, вирішила маніпулювати й, взявши виделку, приклала її до своєї шиї. Чоловік нахмурився й зробив крок. Сабін відступила.

— Ви ж самі сказали, що я ваша гостя. Не варто було так феєрично говорити. А ви самі знаєте, що буде, якщо раптом зі мною, тобто з вашою гостею, у цьому затишному маєтку щось нехороше трапиться?!

Почулися кроки, і в кімнату зайшов сивоволосий чоловік. Він, оглянувши всіх присутніх, промовив:

— Містер Воррен чекає міс Неро в себе в кабінеті.

Сабін помітила, як Аманда скривилася. Джейкоб кивнув і наказав охоронцеві вийти.

— Я вас проведу, — простягнув руку Джейкоб.

— Не турбуйтеся, містере Джейкобе, я сам проведу міс Неро в кабінет до Адама, — промовив сивоволосий чоловік, і Сабін, поклавши виделку на стіл, пішла слідом за ним.

Вийшовши з кімнати, Сабін дивилася лише на спину чоловіка й не оглядалася, адже їй байдуже було на все довкола. Вона хотіла лише одного — чимскоріше повернутися додому. Спустившись східцями донизу, вони пройшли довгий коридор у темних тонах, і чоловік, на мить оглянувшись, зупинився. Сабін ледве не врізалася в нього, тому миттєво відсахнулася. Відчувши різкий біль у нозі, зойкнула й стиснула вуста. Чоловік відчинив двері й, озирнувшись до Сабін, кивнув їй.

— Дякую вам, — беземоційно промовила дівчина.

Зайшовши в кабінет, застигла на місці. Двері позаду неї гучно зачинилися, і вона підстрибнула на місці. У кабінеті був присутній лікар, який бинтами перев’язував чоловіку спину, скоріш за все господарю маєтку, тому самому Воррену, який був присутнім у клубі і який після її «купівлі» гидким регентом Крейда швиденько зникнув. Все, що знала Сабін про Адама Воррена, було лише зі слів брата. І говорив Лука про нього не в найкращому тоні: молодий, нахабний, який відійшов від мафіозних справ свого батька, утім, від цього був не менш небезпечним.

Сабін, відвівши погляд від чоловіків, кілька хвилин стояла мовчки. За цей маленький час вона встигнула оглянути кабінет. Стіни в темно-синіх тонах. Два великі крісла. Шкіряний диван та ближче до вікна, з якого проривалися промені світла, адже штори були завішені, дубовий великий стіл, на якому лежала лікарська сумка. На одній зі стін висіли кілька картин, а в іншу стіну вмонтована шафа.

— Містере Воррен, я завершив, — сказав лікар і, розвернувшись, почав складати лікарську сумку.

Сабін, нервово потупцювавши на місці, занадто голосно зітхнула, адже привернула увагу господаря маєтку.

— Дякую, містере Мейсоне, — впівголоса промовив чоловік і, повернувши голову, поглянув на дівчину.

Сабін, закусивши нижню губу, відвернулася й не помітила прискіпливий погляд Воррена.

— Якщо потрібна буле допомога, звертайся! — сказав лікар. — І не забувайте, містере Воррене, що ви повинні приїхати до мене в лікарню задля знаття швів.

Адам, не відводячи погляду від Сабін, кивнув. Лікар взяв сумку й швидкими кроками почав йти до виходу. Дівчина відступила. Коли він проходив повз Сабін, мигцем поглянув на неї і кивнув. Вона кивнула лікарю у відповідь. І лише тоді помітила, що Адам Воррен дивиться на неї. Зустрівшись поглядом зі сіро-зеленими очима, мимоволі не стримала усмішку на вустах і оглянула чоловіка. Адам був високим, із широкими плечима та вузькими стегнами, русим волоссям і сіро-зеленими очима, які пронизували її до тла. Чоловік, відвернувшись, відчинив шафу й, діставши звідти чорну сорочку, одягнувся.