Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський

взяв з неї полковник Максимович, зосередитися йому не вдавалось. Усі думки концентрувалися на одному: пригадати! Пригадати, коли, за яких обставин уперше почув це коротке, схоже на удар калатала прізвище: Долл! Воно промайнуло в протоколах останнього допиту Лук'янова. Документ із стенографічною повнотою передавав розмову слідчого з фашистським посіпакою, спійманим через чверть століття після того, як коїв свої злочини. Його затримали в Бресті при спробі переїхати кордон за паспортом, виданим однією із західноєвропейських держав.

У протоколі побіжно згадувався колишній начальник заарештованого — Долл. Долл! Долл! Долл! Де вперше було почуте це прізвище, що засіло гвіздком у мозку?

Максимович підійшов до вікна кабінету. Енергійно рвонув на себе раму. Вона піддалася, впускаючи до кімнати гілку квітучого каштана. На листях-віялах та зеленкувато-білих канделябриках квітів виблискували краплини роси. Пахло свіжістю щойно политої вулиці.

Полковник полюбляв ці вранішні години, коли мовчать телефони, а на самоті можна розв'язувати хитромудрі психологічні, а іноді й складні технічні задачі з багатьма невідомими. Умови їх складають здебільшого далеко за радянськими кордонами. Максимович та його колеги хистом і вмінням повинні так змінити ці умови, щоб відповіді на задачі були зовсім не такі, якими задумали їх у потаємних закапелках іноземних розвідок.

Але тепер завдання стояло куди простіше — знайти нитку, яка зв'язувала підслідного з Доллом. Арештований видає себе за поліцая. А з Доллом пов'язане щось куди більше, ніж діяльність карної поліції.

Максимович ще раз перечитав протокол допиту. Над однією деталлю, яка спочатку пройшла повз його увагу, полковник тепер замислився. Арештований категорично заперечував свою участь у масових знищеннях радянських людей.

— Я буддист, — твердив він, — а буддизм поширює любов до ближнього не тільки на людей, а й на тварин. Навіть на комах. Як же ви можете пред'являти мені таке обвинувачення?

Полковник не став докладно аналізувати це наївне і легко спростовуване твердження. Його думка спіткнулася на слові «буддизм», і десь там, у глибині свідомості, щось ніби блиснуло. За асоціацією раптом пригадалась одна деталь з біографії Долла. Деталь, екзотична навіть для життєпису розвідника. Відразу ж після приходу Гітлера до влади адмірал Канаріс, який добре пам'ятав Долла як годованця німецької військової розвідки і знавця східних мов, відрядив його до Тібету. Оттомар Верба, він же Отто Долл, зумів проникнути в найближче оточення далай-лами і деякий час пробув у Лхасі, намагаючись «переграти» інші імперіалістичні розвідки в боротьбі за вплив на Гімалаях. Пізніше, коли війна з Радянським Союзом стала питанням твердо вирішеним, Долла відкликали до Німеччини для виконання інших, важливіших доручень.

Тоді вони й зустрілися: Максимович і Долл. Не віч-на-віч. Між ними обабіч Західного Бугу стояли прикордонні стовпи. Та радянський контррозвідник знав про гітлерівського розвідника все те, що треба було на той час знати про ворога для боротьби в умовах «невидимого фронту».

Відкинувши голову на спинку стільця і склепивши повіки, полковник гортав сторінки спогадів. Мимоволі усміхнувся на свої думки. Коли вони з Доллом схрестили мечі, Максимович був зовсім молодим. Густа, неслухняна шевелюра весь час збивала кашкет набакир, і товариші дражнили його Кузьмою Крючковим. У петлицях гімнастерки він носив тоді по два червоних емальованих квадратики, що їх називали «кубарями». Лейтенант Максимович тільки-но закінчив спеціальну школу, вважався здібним працівником. Тому й призначили його на передній край — оперативним уповноваженим органів державної безпеки при одному з прикордонних загонів Західного округу.

А яким був тоді Долл? Це можна буде подивитися…

В коридорі залунав цокіт жіночих каблучків. Ага» прийшла секретарка. Отже, настав робочий день, і матеріали з архіву можна запросити негайно.

За півгодини перед полковником лежало кілька «справ» в обгортках із зеленого брістольського картону, з жирно надрукованими грифами «цілком таємно».

В одній з них була фотографія Долла. З неї дивився білявий, років сорока чоловік з довгим обличчям і навіть для такого обличчя надто довгим носом. Через напіввідкриті з посмішці уста хижо виглядали великі зуби.

«От і не вір після цього у фізіономістику», — жартома зауважив Максимович.

Того ж дня фотографію Долла показали заарештованому. Побачивши її, Лук'янов зрозумів, що, назвавши випадково прізвище свого колишнього начальника, видав себе з головою.

«Та чи немає тут суперечності? — запитував себе Максимович. — Долл був шпигуном, а на Лук'янова люди вказали нам як на карателя — професійного вбивцю стариків, жінок, дітей, військовополонених». І подумки відповів: «Ні! Шпигун і каратель стояли під прапором з павучою свастикою поряд, в одному строю, а то й поєднувалися в одній особі».

За цією думкою прийшла інша: «А чи не коїв злочинів проти людства і Долл? Де тепер він і найближчі його поплічники: настигла їх заслужена відплата на неосяжних просторах від Волги до Ельби чи, може, криються, мов таргани, у темних шпаринах од правосуддя?»

Полковник уважно вивчив матеріали, які були в папках. Ці чекістські хроніки виявилися настільки цікавими, такими значущими для патріотичного виховання молодого покоління, що Максимович після закінчення слідства попросив дозволу опублікувати їх. Коли задум було схвалено, він ознайомив з документами авторів цієї повісті. Ми змінили в книзі лише кілька прізвищ і порушили для зручності викладу послідовність деяких подій. Отже, перед читачем — витяг з чекістських хронік передвоєнного часу і періоду Великої Вітчизняної війни.

КНИГА ПЕРША

ТРОЄ З ОДНОГО СМІТНИКА

Архівні документи, що лежали перед Максимовичем, були датовані літом передвоєнного року. Та багатьма деталями, згаданими в них, зокрема життєписами дійових осіб, вони сягали аж за межі нинішнього століття.

Особливо зацікавили полковника три біографії. Різні і разом з тим схожі, як політ трьох стріл, пущених однією рукою.

…Коли сім'я поважного петербурзького чиновника Герасима Андрейка зустрічала в новорічну ніч прихід XX віку, Карпа навіть за стіл не посадили. Йому минуло тоді лише три роки. А вже через п'ять батько визначив кар'єру сина: віддав його до комерційного училища. Другою сходинкою до мети став Київський комерційний інститут. Але світова війна примусила студента Андреика ухилитися від лінії комерційної. Він склав екзамен на прапорщика і вірною службою цареві добився високих чинів та відзнак.

Жовтень офіцер Андрейко зустрів у таборі ворогів трудового народу — біляків. Два роки бився проти Червоної Армії. Під Сімбірськом потрапив у