Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський

старе. Бандера зайняв при цьому більш вигідну позицію: він обвинуватив свого конкурента в недостатній антирадянській активності й запевнив, що коли відокремиться від Мельника і створить нову організацію, до якої сам добере з агентури людей, готових на все, абвер про це не пожалкує.

«…Згідно з моєю рекомендацією, — писав у своїх зізнаннях полковник Штольце, — Канаріс спинився на кандидатурі Бандери. Йому доручена була організація антирадянських виступів на території Західної України». В цій діяльності Бандері мала допомогти філія абверу в Кракові — «абверштелле-Краків».

Резидент абверу в головному проводі ОУН Ярий провів за дорученням Канаріса відповідну роботу в цій організації. В результаті стався розкол на мельниківців і бандерівців — буря в склянці води, бо суперечка йшла не про якісь політичні принципи, а про те, хто краще служить господареві й кому має дістатися більший кусень. Усе це, зрештою, сприяло тому, що в «Лисячій норі» ще міцніше прибрали до рук обидва табори. В усякому разі обидва вони продовжували постачати кадри для шпигунсько-диверсійних шкіл «абверштелле-Краків», чия підривна діяльність показана на сторінках цієї книги досить широко.

У підготовці і в ході війни проти СРСР українські буржуазні націоналісти були агентурою таємних служб гітлерівської Німеччини. Платною агентурою з усіма обов'язками, які з цього випливають. Ось чому оунівці мали зв'язки лише з абвером, гестапо та іншими таємними службами, а не з урядовими колами Німеччини. Далі шпигунської і диверсійної кухні їх не пускали.

Обидві «сторони» — господарі і наймити були варті одне одного: оунівці, щоб переконати своїх фашистських роботодавців у потребі якнайшвидше напасти на СРСР, щедро постачали їм чимало міфічної «розвідувальної» інформації. Гітлерівці, в свою чергу, через керівників фашистських таємних служб роздавали «провідникам» ОУН обіцянки, а насправді Україна потрібна була фашизмові як колонія, як аграрний придаток, а не як «самостійна» і «соборна». Власне кажучи, гітлерівці ніколи не приховували, яку долю готують слов'янським народам. І вже початок другої світової війни показав, що вони ніколи не відмовлялися від своєї програми і своїх планів.

Наведемо надзвичайно характерний трофейний документ, що яскраво й переконливо підтверджує це. Ось рядки з стенограми, яка озаглавлена: «Промова гауляйтера Еріха Коха на нараді керівного складу цивільної адміністрації рейхскомісаріату України в м. Ровно 26–28 серпня 1942 року».

«Немає ніякої вільної України. Мета наших старань у тому, щоб українці працювали на Німеччину, а не в тому, щоб принести щастя цьому народові. Україна має постачати те, чого не вистачає Німеччині. Це завдання здійснюватиметься, незважаючи на втрати. Від недостатнього харчування в Німеччині знижується продуктивність праці. Підвищити норми видачі хліба стало політичною потребою… Кількість зерна, якого не вистачає, має бути заготовлена на Україні… Постачання місцевого населення нас абсолютно не цікавить. Усе до останньої зернини мусимо вилучити, незважаючи на потреби місцевого населення.

…Для поведінки німців у рейхскомісаріаті визначальним моментом є те, що ми тут маємо справу з народом, який у всіх відношеннях є неповноцінним…

Освіта українців має стримуватися на низькому рівні. Відповідно до цього треба проводити шкільну політику. Вже трикласні школи являють собою надто високу освіту.

Все треба зробити, щоб підірвати народжуваність у цій країні.

Фюрер передбачив особливі захеди щодо цього. Інакше біологічна сила цього народу притисне німецький народ до стіни».

Закінчується промова Коха такими настановами цивільній адміністрації окупованої України: «…Всякі сентиментальні міркування — відкинути. Цим народом треба правити залізною силою з тим, щоб він допоміг нам виграти війну. Ми визволили його не для того, щоб зробити Україну щасливою, а для того, щоб забезпечити Німеччині життєвий простір і базу продуктового постачання».

Ось, виявляється, для чого «визволена» була Україна! Коментарі до такого документа навряд чи потрібні.

Може, після такої недвозначної декларації Коха, яка, власне, нічого не змінювала в поведінці окупантів, бо й до цього вони практично здійснювали на Україні політику нищення економіки та культури українського народу, оунівці перестали плазувати перед окупантами? Ні розгон «одноденного уряду» Стецька, ні одверті декларації на зразок проголошеної гауляйтером Кохом нічого в поведінці оунівців не змінили. Вже після цього вони беруть участь у створенні дивізії СС. «Галичина» і УПА — так званої Української повстанської армії, головним завданням якої до втечі окупантів з України була боротьба з радянськими партизанами.

Після другої світової війни українські буржуазні націоналісти лише змінили господарів. Їх штаб-квартира в Мюнхені на Цеппелін-штрассе і досі лишається однією з «національних» бірж, де наймають виконавців для підривної роботи. Насамперед, проти Радянського Союзу. Але, як і всякі найманці, жовтоблакитники не від того, щоб робити свою чорну справу і в іншому місці. їх можна було зустріти серед так званих «зелених беретів» у В'єтнамі. Вони об'єднуються для антирадянських вилазок з сіоністами та маоїстами. Уроки минулого не пішли їм на користь. Це й недивно: ненависть до великої Країни Рад і нашого суспільства — єдиний «товар», який у них є і яким вони торгують.

Та, як показав досвід минулої війни, зокрема досвід найширшвго використання німецькими таємними службами націоналістів усіх мастей, у тому числі оунівців, для тотального шпигунства, — на найманцях далеко не заїдеш. Радянська розвідка перемогла фашистську, бо спиралася на людей високої ідейності — полум'яних радянських патріотів, інтернаціоналістів,'для яких СРСР є Батьківщиною трудящих усього світу. Свідомість того, що служать вони справедливій справі, захищають Вітчизну, яка стоїть на чолі прогресу людства, народжувала у радянських розвідників ті високі моральні якості, завдяки яким їх діяльність викликає захоплення мільйонів трудящих і за межами нашої країни.

Про це вже багато розповідалося. Але тема про подвиг наших розвідників у Великій Вітчизняній — воістину невичерпна. Ця документальна повість є в тому літописі ще однією новою сторінкою, пізнавальною і корисною ще й тим, ідо вчить революційної пильності класовому підходу до суспільних подій і фактів.

В час гострої ідеологічної боротьби, яку веде капіталізм проти нашої країни, проти світу соціалізму, коли ідеологічні диверсанти спираючись на досвід абверу, знову намагаються використати проти радянських громадян, особливо проти молоді, націоналістичну отруту, читачеві буде цікаво ближче побачити і методи підривної «Лисячої нори», і справжнє обличчя її колишнього господаря — дволикого адмірала Канаріса.

Доктор філософських наук

лауреат премії імені Я.О.Галана

Ю. Римаренко

ПРОЛОГ

Папка «На доповідь» не тоншала. Якого б документа не