Алекса Адлер - Уяви, що ти мій, Алекса Адлер

Йому подобається те, що я з ним роблю. Дуже подобається, визнає він це, чи ні.

Схоже, ми дійсно дуже добре підходимо одне одному. Шкода тільки, що це все скоро зникне, як сон. Втім я можу постаратися, щоб цей сон він запам’ятав на все життя.  

Переконавшись, що моя спокуса вже на межі, я відпускаю його плоть. Хижо всміхаюся, почувши розчароване гарчання. Схопивши повідець, різко смикаю його на себе, нагадуючи, хто тут господиня. Домігшись того, що затуманений погляд Наксара фокусується на мені, з багатообіцяльною усмішкою натягую ланцюжок і обмотую довгий кінець навколо здибленого члена і мошонки.

− Пані? – широко й налякано розплющуються очі мого бранця. – Будь ласка…

− Боїшся? – здіймаю брову. – Розумію. Але… − підморгую йому пустотливо. − Не сіпайся, тоді твоє багатство не постраждає.

Як добре, що він досі не зрозумів, що це не зовсім реальність і справжню шкоду я можу завдати тільки його мізкам. Хай боїться. Слухнянішим буде. Тим паче, що навіть ця моя витівка не применшує його бажання.

Закінчивши з імпровізованою кліткою для геніталій, неспішно облітаю Наксара по колу, ведучи батогом по плечу, спині. Облизую губи… М-м-м, почнімо.

Перші удари завдаю неспішно, розігріваючи його тіло. Хвости батога хрест-навхрест линуть до широких плечей, лопаток. Наксар спершу здригається від несподіванки, скрикує, мабуть, від того, як повідець стискається навколо його здибленої плоті. Напружується, але поступово розслабляється, підлаштовуючись. Здається, навіть прислухається до своїх відчуттів. Може навіть насолоджується певною мірою.

Розігрівши широку спину, рухаюсь далі. Пружним, підтягнутим сідницям я приділяю особливу увагу, як і м’язистим стегнам. От тепер Наксар напружується помітно сильніше. Ще б пак. Багато хто сприймає шмагання цієї частини тіла ледь не дитячим покаранням. Вважає це принизливим.

Як тут стриматися? Як не поласувати цими емоціями?

 Я буквально відчуваю його збентеження. І здивований хрипкий вдих, коли вперше бʼю сильно, до справжнього болю. А тоді ще. І ще.

– Рахуй, – наказую. Хвости батога хльостко обпікають синій підтягнутий зад, залишивши потемнілий слід на лівій сідниці.

− Один, − хрипко видихає Наксар. – Два, − стогне, коли такий же удар лягає на праву половинку. – Три, − цього разу я б’ю нижче. – Чотири, − інший бік.

Знайшовши свій ритм, повністю віддаюся цьому дійству, чутко прислухаючись до емоцій своєї жертви. І ледь не муркочу від того, як його тіло відповідає мені, від того, як хрипить його голос…

Не хочу бути надто жорстока. Я не садистка. Але робити боляче задля взаємного задоволення інколи полюбляю. А Наксар… чомусь мені здається, що йому сподобається, якщо не переходити певної межі. Ба більше, я вже практично впевнена в цьому. Щось є в ньому таке, якась незрима, але завжди відчутна напруга, якийсь голод, котрий ніби закликає до мене. Наче цьому синьошкірому красеню вкрай потрібна добряча прочуханка, щоб розслабитись. Наче він прагне тієї свободи, яку може дати тільки повна покора.

Добряче розквітчавши дупу свого бранця темно-синім гарячим рум’янцем, я тепер беруся за його спину. На цих плечах мої візерунки будуть виглядати дуже гарно. А ці стогони… Справжня музика.

Завдавши ще пару ударів, відпускаю батіг, зусиллям волі розвіюю свій одяг і підпливаю до Наксара. Він, бідолашний, важко дихає. І знову здригається всім тілом, коли я притуляюся до нього зі спини. Шкіра до шкіри. В мене аж очі закочуються від насолоди. Такий гарячий. Такий мій. Шипить від болю, але не намагається відсторонитися.

− Може хочеш перепросити, любий? – муркочу, обіймаючи його за торс. Провівши долонями по напруженому животу, спиняюся за мить до того, як торкнутися його поневоленої плоті.

− Прошу мені вибачити мою нахабність, моя пані, − бурмоче хрипко моя спокуса. І звучить це цілком щиро.

− М-м-м, вибачу. Коли закінчу з покаранням, − обіцяю. Моя долоня опускається нижче, обхоплюючи досі твердий член.

− А ви хіба ще не закінчили? – приречено стогне Наксар, штовхаючичь мені в руку. І знову болісно стогне.

− Не рухайся, − кусаю його за лопатку.  

Скрикнувши, він все ж завмирає. Все його тіло напружується струною, приймаючи солодку муку з моїх рук. Я всотую шкірою цю мілку дрож, що пробігає його м’язами. Це настільки реально і гарно, що я вірю кожному відчуттю. Живу кожним відчуттям.

Цього разу Наксару потрібно зовсім небагато для того, щоб знову дійти до межі.

І знову я спиняюся, залишаючи його на краю. Веду язиком по впадині хребта.

− Продовжимо? – цікавлюся ніжно.

− Пані… змилуйтеся… дозвольте мені…

− Ще ні, солодкий. Поки що ти не заслужив оргазму.

Мені чується, чи він справді схлипнув? Ох.

Що ж… я сьогодні добра.

− Ще десять ударів і я подбаю про твій прутень, якщо будеш хорошим хлопчиком, − обіцяю йому, цього разу створюючи в руці гнучкий прут. – Рахуй.

Цього разу я спершу зосереджуюся на спині. Перші шість ударів красивими лініями лягають на плечі й лопатки. Наксар справно рахує, примудряючись не кричати й не рухатися.

На останні чотири удари, котрі дістаються його сідницям, бідолашний вже реагує доволі чуттєвими стогонами. Можливо, натхнений моєю обіцянкою.

Відкинувши своє знаряддя, я знову притискаюся до відшмаганої спини. Але цього разу обхоплюю торс Наксара ногами, й припадаю губами до вуха.

− М-м-м, ти молодець. Гарно тримався. Я вибачаю тобі сьогоднішнє нахабство, − проводжу язиком по вушній раковині. – Досі хочеш кінчити?

− Понад усе, моя пані, − хрипить він, повертаючи голову так, щоб підставитися під мої пестощі.

− А якщо я скажу, наприклад, що дозволю тобі торкнутися мене і пестити, а тоді навіть кохатися зі мною, але для цього тобі доведеться ще трішки потерпіти, що ти обереш? Оргазм зараз, чи продовження нашої гри?

Він завмирає, затримуючи дихання. І я теж завмираю, надміру нетерпляче очікуючи його відповіді. Сподіваючись, що моє чуття мене не обмануло.