Вікторія Вецька - Будь моєю назавжди , Вікторія Вецька

Назар

Після вечірки голова розколювалася страшенно. Я повільно відкрив очі, побачивши на собі ніжну руку Лілі, і видихнув з полегшенням. Вчора Марта, ця настирлива дівчина, намагалася загравати зі мною, і я боявся, що вона скористається моїм не тверезим станом, щоб втягнути мене в ліжко. Зрада для мене була неприйнятною, а зрадити Лілі — це вже свинство.

— Доброго ранку, красунчику! — вигукнула вона, піднімаючи мене з ліжка своїм теплим голосом.

— Доброго ранку, що вчора було, ти пам’ятаєш? — запитав я, адже моя пам’ять змогла відновити лише деякі фрагменти минулого вечора.

— До тебе, якась дівка приставала, а ти настирливо намагався її позбутися, — розповідала Ліля, пригадуючи події з ледь помітною посмішкою. — Я вирішила втрутитися, адже вона чіплялася до мого хлопця. В результаті ми з нею побилися, Макс нас розбороняв, а ти ледве тримався на ногах. Потім я відвезла тебе додому на таксі.

— То в мене з нею нічого не було? — запитав я, вдивляючись в її очі з тривогою.

— А ти хотів? — підняла вона брову, лукаво посміхаючись.

— Звісно ж ні, у мене є ти, — посміхнувся я, відчуваючи неймовірну полегшеність.

— Назаре, ти не будеш проти, якщо я поїду на декілька тижнів до мами в своє рідне місто? Якщо хочеш, можеш поїхати зі мною? — запитала Ліля, мило посміхаючись.

— Звісно, я не проти. Їдь, але, на жаль, я не зможу з тобою поїхати, треба роботу шукати, — обійняв її я, вдихаючи аромат її волосся.

— Добре, я зберу речі і піду на потяг. Проводжати мене не потрібно, через два тижні повернуся, — сказала вона, дістаючи з шафи одяг.

— Сподіваюся, ти не залишишся там назавжди, — пожартував я, посміхаючись.

— Ні, — відповіла вона, і почала пакувати валізу.

Я піднявся з ліжка і глянув у вікно. Місто жило своїм життям, весняні промені сонця вже вітали перехожих, кожен з яких поспішав у своїх справах. Потягнувшись, я застелив ліжко, зробив собі каву і, зробивши декілька ковтків, набрав номер друга. Цікаво, як він почувається після вчорашнього. Макс хоч і не відразу, але все ж відповів на мій дзвінок.

— Я слухаю! — почувся втомлений голос друга по той бік виклику.

— Привіт! Як ти себе почуваєш зранку, друже? — весело запитав я, намагаючись розбудити його настрій.

— Оце ти, Назаре, а я думав сестра, — промовив він, і я почув на задньому фоні якийсь жіночий голос.

— Бачу, ти не сам. Тоді пізніше зателефоную.

— Чекай, слухай, приїжджай до мене! — запропонував Макс, в його голосі звучало щось особливе.

— Аякже...

— Це хатня робітниця сніданок принесла, — відповів друг, намагаючись пояснити ситуацію.

— Добре, вже виїжджаю, — посміхнувся я, відчуваючи приємне передчуття.

Вдягнувши кофту з капюшоном і смішною качкою спереду, я пішов до ванної. Там Ліля вже кремила свої чобітки, виглядаючи як картинка з модного журналу. Я сів напочіпки біля неї, дивлячись на неї знизу вгору.

— Я, мабуть, вже поїду, — сказала вона, а я піднявся.

— Може, тебе хоча б до вокзалу підкинути? — запитав я, м’яко торкаючись її плеча.

— Було б не погано, — посміхнулася вона, піднімаючись і простягнувши руку, щоб я допоміг їй встати.

Зібравшись у дорогу, я взяв валізу Лілі, і ми пішли до мого автомобіля. Ми йшли мовчки, кожен заглиблений у свої думки. Коли ми дісталися до машини, я відкрив двері для неї, і вона вдячно кивнула, сідаючи всередину. Завівши двигун, я ще раз поглянув на неї.

— Ти дійсно впевнена, що хочеш їхати одна? Ми могли у двох поїхати, але трішки пізніше, — мовив я уникаючи її погляду.

— Так, впевнена, — відповіла вона, дивлячись на дорогу попереду. — Це ж ненадовго. Побуду з мамою трохи і повернуся.

Авто рушило з місця, і дорога тягнулася довгою стрічкою під колесами, ваблячи нас. Ліля дивилася у вікно, а я намагався зосередитися на дорозі. Її тиха присутність була для мене одночасно і затишком, і тривогою. Через кілька хвилин вона повернулася до мене, її очі блищали на сонці.

— Дякую, що підвіз, — сказала вона тихо, майже шепочучи. — Я зателефоную тобі, як доберуся, — мовила вона, ніжно поцілувавши мене в щоку.

Я лише посміхнувся у відповідь, не знаходячи слів. Вокзал вже виднівся попереду, і це наближало момент прощання. Припарковавши своє авто, я допоміг Лілі вийти, дістав її валізу з багажника, поцілував її на прощання, відчуваючи, як серце стискалося від розлуки, хай і тимчасової.

— Не хвилюйся, я тобі дзвонитиму, — посміхнулася вона і обійняла мене наостанок.

Її тепло відчувалося ще кілька секунд після того, як вона відійшла, і я спостерігав, як вона котить свою валізу по асфальту, поступово зникаючи в натовпі людей. Сівши в машину, я відчув порожнечу і тугу, але змусив себе відігнати ці думки. Піддавши газу, я мчав до Макса, намагаючись відволіктися від усього, що мене хвилювало. Приїхавши до нього, я побачив, як він сидів на диванчику, занурений у свій телефон.

— Дівчину на вечір шукаєш?! — голосно і з насмішкою запитав я.