Елена Ферранте - Історія втраченої дитини, Елена Ферранте
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мікеле тільки рота роззявив, а Альфонсо несміло відповів:
– Та ні, у цьому немає потреби, я вмію добре куховарити. Якщо Мікеле нас запросить, я сам усе приготую.
Я рушила слідом за Лілою.
Ми довго розмовляли у неї в кабінеті то про одне, то про інше. Їй також підійшов термін пологів, але останнім часом вона почувалася добре. Навіть весело зауважила, провівши складеною човником долонею по низу живота: «Нарешті я звикла, мені вже добре. Може, було б краще, якби маля там залишилося назавжди!» Тут вона з непритаманною їй гордістю повернулася боком, щоб я помилувалася її животом. Ліла була висока, струнка, з гарними округлостями: невеликі груди, випнутий живіт, чуттєвий вигин спини і стегон.
– Енцо навіть задоволений моїм станом, бо не треба звірятися з календарем, щоб покохатися, – промовила вона з дещо вульгарним смішком.
Мені подумалося: землетрус здався їй таким страшним лихом, що тепер кожна мить несе невідомість, вона хотіла б стабільності в усьому, навіть у вагітності. Я час від часу поглядала на годинник, але вона аніскільки не хвилювалася про Мікеле, який чекав на неї. Здавалося, вона навмисне тягне час.
– Він тут не в справах, – сказала Ліла, коли я нагадала про нього, – то він так, шукає привід.
– Привід для чого?
– Так, привід. Але ти не втручайся. Або займайся лише своїми справами, або стався до всього серйозно. Про вечерю в Позілліпо краще було не казати.
Я знітилася. Буркнула, що переживаю напружений період, розповіла про сварки з Елізою й Пеппе, сказала, що збираюся поговорити серйозно з Марчелло. Вона у відповідь похитала головою, повторила:
– Це теж речі, у які тобі краще не втручатися, адже потім ти все одно повертаєшся до себе на Тассо.
– Не хочу, щоб моя мати померла зі страхом за синів.
– Заспокой її.
– Як?
Вона усміхнулася:
– Брехнею. Брехня – то найкраще заспокійливе.
58
Але в ті неспокійні дні у мене навіть брехати переконливо не виходило. Лише тому, що Еліза розповіла матері, що я її образила, і через те вона не бажала більше підтримувати зі мною стосунки; лише тому, що Пеппе й Джанні накричали на неї, щоб вона більше не сміла посилати мене й вичитувати їм як поліціянт, я нарешті наважилася сказати неправду. Я розповіла матері, що поговорила з Лілою, і та пообіцяла подбати про Пеппе й Джанні. Але вона відчула, що я говорю непереконливо, спохмурніла й сказала:
– Добре-добре, іди вже додому, іди, тебе діти чекають!
Я розсердилася сама на себе, протягом наступних днів помічала, що вона ще більше хвилюється, бурчить собі під ніс, що хоче померти якомога швидше. Але одного дня, коли я привезла її до лікарні, вона, здавалося, повірила.
– Вона мені подзвонила, – промовила вона хрипко і через силу.
– Хто?
– Ліна.
Я аж рота роззявила від несподіванки.
– Що вона тобі сказала?
– Щоб я не хвилювалася: про Пеппе й Джанні вона подбає.
– Яким чином?
– Не знаю. Але якщо вона мені пообіцяла, то придумає, як це зробити.
– Без сумніву.
– Я їй вірю. Вона знає, що робити.
– Авжеж.
– Бачила, яка вона гарна?
– Так.
– Сказала, що якщо народиться дочка, то назве її Нунцією, як матір.
– У неї буде хлопчик.
– Але якщо буде дівчинка, то назве Нунцією, – повторила вона, дивлячись не на мене, а на інших хворих у залі очікування.
Я сказала:
– От у мене точно буде дівчинка, досить поглянути на форму живота.
– Ну то й що?
Я змусила себе пообіцяти їй:
– Якщо народиться дівчинка, я назву її твоїм ім’ям, будь певна!
А вона буркнула у відповідь:
– Синок Сарраторе захоче назвати її на честь своєї матері!
59
Я заперечила, заявивши, що не йому це вирішувати: у той період від однієї згадки про нього мене починало трусити від злості. Він взагалі зник, постійно був зайнятий роботою. Але саме того дня, коли я дала обіцянку матері, ввечері він несподівано з’явився. Прийшов веселий, вдавав, що не помічає мого гніву. Повечеряв із нами, із жартами й байками сам уклав спати Деде й Ельзу, зачекав, поки заснуть. Від його невимушеної легковажності мій настрій ще більше зіпсувався. Оце зараз він забіг на годинку, але потім знову зникне і хтозна, коли знову об’явиться. Чого він так боявся: що в мене почнуться перейми, коли він спатиме разом зі мною?! Що йому доведеться везти мене до пологового відділення?! І що йому доведеться сказати Елеонорі: мені треба побути з Еленою, бо вона народжує нашу дитину?!
Дівчатка заснули, він повернувся до зали. Почав лащитися до мене, став переді мною на коліна, поцілував живіт. Несподівано я згадала Мірко: скільки йому зараз має бути, років дванадцять?
– Що тобі відомо про твого сина? – запитала я в нього напряму.
Він, звичайно, нічого не второпав, вирішив, що я говорю про дитину, яка в моєму лоні, і збентежено усміхнувся. Тоді я висловилася точніше, із задоволенням порушивши обіцянку, яку колись дала сама собі:
– Я маю на увазі сина Сильвії, Мірко. Я бачила його – викапаний ти! А ти бачив? Ти його визнав своїм? Ти про нього коли-небудь піклувався?
Він спохмурнів, підвівся.
– Інколи не знаю, як із тобою бути, – пробурмотів.
– Що значить «як бути»?! Поясни!
– Ти така розумна жінка. Але часом поводишся як інша людина.
– Тобто? Неврівноважена? Дурна?
Він хихикнув і махнув рукою, ніби відганяючи від себе набридливу муху.
– Ти занадто прислухаєшся до Ліни.
– До чого тут Ліна?!
– Вона псує тобі все: думки, почуття – усе!
Ті слова остаточно вибили мене з рівноваги:
– Сьогодні я хочу спати сама!
Він не сперечався. Тихо зачинив за собою двері, вдавши того, хто заради спокою має терпіти несправедливі звинувачення.
Дві години по тому, коли я блукала домівкою, бо ніяк не могла заснути, я відчула незначні перейми, схожі на менструальний біль. Я зателефонувала П’єтро, бо знала, що він і надалі просиджував ночами в кабінеті над книжками. Сказала йому: «У мене починаються пологи. Приїдь завтра і забери Деде й Ельзу». Не встигла я покласти слухавку, як відчула у себе між ногами гарячу рідину. Вхопила сумку з необхідними речами, яку вже давно приготувала, потім наполегливо дзвонила у двері сусідів, аж поки мені не відчинили. З Антонеллою ми домовилися наперед, тому вона не здивувалася, хоча й була сонна. Я сказала їй:
– Почалося. Я залишу на вас доньок.
Несподівано вся моя злість і страх кудись поділися.
60
Мої треті пологи відбулися 22 січня 1981 року. Перші й другі не залишили в пам’яті якихось особливо болючих спогадів, але треті виявилися взагалі найлегшими, фактично вони здалися мені щасливим звільненням. Лікарка-гінеколог похвалила мене за самоконтроль, вона була задоволена, що я завдала їй мало клопоту. «От
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втраченої дитини, Елена Ферранте», після закриття браузера.