Ольга Обська - Невинна й небезпечна, Ольга Обська

Розділ 35. До завтра

Амалія поверталася до покоїв, розмірковуючи, навіщо відповіла на запитання Маркеля «так». Вона не хотіла сподобатися Себастіну. Вона лише хотіла, щоб старший принц поки не відправляв її з оглядин назад до Шерстона. А для цього потрібно, щоб він якийсь час зберігав до неї інтерес. Але як це пояснити Маркелю? От і довелося обійтися коротким «так».

Біля дверей покоїв Амалію чекав церемоніймейстер.

— Пані Амаліє, вас хоче бачити Її Величність. Мені наказано провести вас до неї.

— Прямо зараз? — Амалія трохи збентежилася від уваги королеви до своєї персони. Наскільки вона знала, Її Величність повернулася з поїздки східними провінціями лише вчора, пізно ввечері.

— Прямо зараз, якщо у вас, звичайно, немає більш термінових справ, — хитро посміхнувся церемоніймейстер.

Амалія пішла за ним коридорами палацу. Боніфас зупинився біля дверей з мозаїчного скла, за якими, не важко здогадатися, була одна з численних палацових веранд.

— Ваша Величносте, пані Амалія, — з поклоном промовив церемоніймейстер, коли вони увійшли всередину.

— Іди, Боніфасе, дякую.

Королева сиділа в плетеному кріслі вглибині веранди. Тут, взагалі, всі меблі були плетеними, через що створювалося враження легкості та затишку. Живі рослини, розставлені острівцями то тут, то там упиралися в стелю. Мабуть, їм з лишком вистачало світла, яке щедро пропускали кришталево чисті скляні фрагменти вітражних вікон.

— Амаліє, дівчинко моя, іди сюди, — покликала королева. — Ти сьогодні снідала?

— Ще ні, Ваша Величносте.

Коли б Амалія встигла? Спочатку ця записка від Маркеля, а потім Боніфас, який велів слідувати за ним.

— Це легко можна виправити. Розділиш сніданок зі мною?

Амалія зрозуміла, що її запрошують до столу, і опустилася в плетене крісло навпроти Її Величності. Спочатку погляд ковзнув по вишуканому чайному посуду, випічці та солодощам, викладеним рівними гірками на блюдах, і лише потім Амалія насмілилася глянути на королеву. Її Величність виглядала не за віком молодою та свіжою. Густе волосся, рівний колір обличчя, витончені риси, які здалися знайомими — такі ж мала Арабель. Дивовижно, яка принцеса була схожа на матір. Цікаво, а характер, цю прямолінійність та невгамовність, Арабель теж успадкувала від королеви?

— Я попросила додати в чай щіпку імбиру та бодяну. На сході зараз модно пити напої зі спеціями, — Її Величність зробила кілька ковтків, підбадьорюючи поглядом, щоб і гостя скуштувала частування.

— Приємний смак, — пролепетала Амалія, наважившись поки що лише на чай.

— Як тобі столиця? Не сумуєш за пансіоном, подругами, своїм містечком?

— Тут зовсім інше життя. Більш шумне та стрімке. Але я потроху звикаю.

— А як тобі жилося у Шерстоні? Як ставилися до тебе наставниці та настоятелька? Чи не ображали?

— Що ви, Ваша Величносте, вони всі любили мене: і пані Елісон, і пані Едіт, і пані Бернадет, і пані…

— От і чудово, — перебила королева, — тобі треба повернутися до Шерстона.

— Повернутись? — від несподіванки Амалія зробила квапливий ковток. Рідина обпалила горло.

— Хочу поговорити з тобою відверто, як із дорослою дівчиною, — королева стала серйозною. — У тебе мало життєвого досвіду, але ти кмітлива. Маєш зрозуміти. Пообіцяй, що наша розмова залишиться між нами. Це в твоїх інтересах.

Її Величність подивилася запитально. Під цим поглядом стало незатишно. Груди обпалило передчуття, що Амалія почує зараз щось таке, чого краще б і не чути.

— Обіцяю, — губи погано слухалися.

— Тобі не казали — ти дуже схожа на матір?

— Казали. Ви знали мою маму?

— Трохи. Бачила кілька разів. Вона врятувала короля, коли він мало не потонув. Ти, мабуть, знаєш?

— Так, пані Елісон розповідала про це.

— Але навряд чи вона казала тобі, що король мав зв'язок з твоєю матір'ю.

Ці вимовлені напівшепотом слова оглушили. Наче розірвалися барабанні перетинки. Цього не може бути! Мама кохала батька. Вона не могла бути йому невірною.

— Мені гірко про це згадувати. Але щоразу, коли я бачитиму тебе, спогади мимоволі поставатимуть у пам'яті, — королева не зводила важкого погляду з Амалії. — Мені боляче думати, що і Його Величність згадує про Луїзу під час кожної зустрічі з тобою. Тепер ти розумієш, чому я хочу, щоб ти якнайшвидше залишила столицю і повернулася до Шерстона?

Пальці заніміли — так сильно стискали чашку. Гіркі одкровення королеви не вкладалися у голові.

— Ти маєш сьогодні ж попросити аудієнції Його Величності. Скажеш йому, що столичне життя тебе дуже обтяжує. Що хочеш повернутися до рідного містечка. Цього буде досить. Король не переконуватиме тебе залишитися. Одразу ж накаже відправити назад.

Слова звучали жорстко, але під кінець фрази в голосі проскочила поблажливість:

— Ну-ну, — поплескала королева Амалію по руці, — у тебе немає приводу засмучуватися, моя дівчинко. Все, про що я сказала, не означає, що королівська сім'я забуде про тебе. Його Величність і надалі продовжуватиме тебе забезпечувати. Можеш стати наставницею в рідному пансіоні або вибрати будь-яке інше заняття до душі — ти в будь-якому випадку ні в чому не знатимеш потреби. А коли з'явиться гідний наречений, Його Величність дасть за тебе солідний посаг.

Це все звучало дуже великодушно. Але Амалії все одно було важко на душі. Як вона може поїхати зі столиці, і так і не дізнатися того, заради чого сюди приїхала? Так і не поговоривши з пані Жільберт, так і не розпитавши в подробицях лікаря Матьє, який, відчувається, ще багато міг би розповісти про маму. Як вона поїде, так і не зрозумівши, що робити зі своєю таємницею? Що робити з собою? Тільки тут, у столиці, є відповіді на питання, які мучать останні кілька років.

— Іди. Сподіваюся, що вже сьогодні ввечері ти поїдеш назад, — прозвучало як наказ.

Амалія піднялася, але замість того щоб піти до виходу, залишилася стояти. Вона зібрала всю свою мужність і тихо попросила:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍