Олег Говда - Королівство у спадок, Олег Говда

Розділ 23

— І що далі?

Це питання амазонка поставила приблизно через півгодини. Коли ми відпочили, заспокоїлися і остаточно повірили, що легендарне, невразливе чудовисько мертве. Цілком і безповоротно. На жаль, незважаючи на перемогу, наші проблеми на цьому не закінчились.

Ми тепер, хоч і перебували у відносній безпеці, але як і раніше, не мали жодного уявлення, де знаходимося і як звідси вибиратися. Навіть у який бік рухатись, щоб з болота вийти. А це мимоволі наштовхувало на думку, що, за законом підлості, ми, підемо не найкоротшим шляхом, а у діаметрально протилежному напрямку. І будемо блукати в цій глухомані не один тиждень. Якщо взагалі виберемося…

Але, перш ніж серйозно перейматися цією проблемою, варто було хоч декілька годин присвятити ще одній справі. Правильно – подбати про винагороду за спалені нервові клітини та мокрі штани. Даремно страждали, чи що? Так я і відповів.

— Тоді нам, швидше за все, туди, — Леонідія вказала в той бік, звідки приперся свинорил.

— Як варіант…

Мокрі штани комфорту не додавали, зате і забруднитися вже не страшно. Що дуже до речі, бо я збирався зайнятися дуже брудною роботою. Якою б гіпотетично неймовірною була можлива небезпека, я вирішив серйозно потурбуватися про те, щоб і цього не трапилося.

Меч зрадів, що я про нього згадав і радісно ліг в долоню. І коли я встромив його в живіт свинорила, іншу роботу виконав, ніби з власної волі. Розкроївши черево тварюки від хвоста до шиї, краще лазерного скальпеля. Нутрощі хлинули назовні, як клубок змій.

У мене, хоч і невеликий, але досвід помічника забійника був. Допомагав дідусеві свиней порати. Тож я квапливо зробив пару кроків назад і затримав подих. Потім, коли кишки зникли у воді, обережно вдихнув. Дивно, але розтятий труп потвори не те що не смердів, а не видавав жодних неприємних запахів. Взагалі… Навіть пугало і ті пахне курявою, міллю, себто, нафталіном… та іншими ароматами старості. А від цієї величезної туші, навіть на око вагою більше за тонну — нічого. Що ще раз, і найочевидніше, підтверджувало її магічне походження.

— Навіщо? – здивувалася Лія.

— Хочу витягнути голову змії… — пояснив я, повернувшись до туші і прикидаючи, де в цій купі нутрощів його шлунок. — Про всяк випадок. А якщо свинорил не один тут мешкає? Сподіваюсь, отрута ще залишилася... Хоча б одна порція. Та й спідницю твою доукомплектувати не зашкодить… — ковзнув поглядом крізь прогалини у бахромі, по апетитних стегнах дівчини. — Ця ж, зараза, добрих три метри шнура проковтнула. Не менше…

Дівчина машинально оглянула себе і кивнула. Намагаючись якнайшвидше зробити ремінь, вона, природно, виймала ті смужки, що були під руками, тобто з передньої частини спідниці. Соромитися тут не було кого, але й ходити напівголою, теж немає сенсу. Особливо якщо запчастини можна повернути.

— До речі, — думки звернули в інший бік. Ага, в той, що у чоловіків на другому місці, відразу після сексу. — Як гадаєш, чудовисько їстівне?

— Судячи з п'явок, — Леонідія вказала на десятки чорних тілець, що вже присмокталися до туші, — цілком. А що?

— Крім того, що воно наша єдина їжа, нічого особливого… Але, не хотілося б… рушити слідом за ним до праотців. Коли зголодніємо.

Я нарешті знайшов голову мамбони, розтяв шлунок і витягнув її назовні.

— Готово… — відрізав великий шматок печінки. — Згодна перевірити?

— Я? — очі дівчини стали як блюдця. — Ти серйозно?

Ну, що з блондинки візьмеш?

— Цілком. Але це не означає, що я збираюсь печінку тобі згодовувати. Пташеня пригощу…

— А його не шкода?

— Птах не людина, вони не мозком — інстинктом живуть… Усяку погань жерти не стане. І потім, якщо доводиться вибирати між нами та орланом — відповідь очевидна. Навіть найостаннішу у світі синю птицю я на тебе не проміняю. Ну і власне життя теж шкода.

— Може, зачекаємо ще?

— Чого? Судячи з битви в гнізді, пташеня і так невідомо коли їло востаннє. А чим сильніше зголодніє, тим нерозбірливе буде. Та й ослабне… Просто почнемо з маленької дози. А там, побачимо.

Повісивши голову змії сушитися, відрізав невеликий кусочок печінки свинорила, настромив на ніж і простягнувши Сінільзі.

Пташеня зиркнуло на частування. Одним оком, іншим… і дзьобнуло. Ніж у руці здригнувся, печінка зникла. Сінільга проковтнула і вимогливо пискнула.

— Сподобалося? Це тішить. Але все одно поспішати не будемо. Зачекаємо... зо дві години. Як лікарі рекомендують. Якщо за цей час ніяких небажаних симптомів не виявиться, то можна їсти і нам.

Пташеняті такі умови не дуже сподобалися, і воно спробувало дзьобнути вже мене. Розмріялося. Шия коротка.

Леонідія тим часом впорядкувала свій гардероб.

— Гаразд, оскільки все одно чекаємо, можна й лігво пошукати…

Вирубали собі тички й рушили торованою свинорилом стежкою. Та якою там стежкою — каретою проїхати можна. У ширину, ясна річ. А решта, як скрізь — яма на ямі, вибоїни та горби. Десь по коліно, а подекуди — і до пояса ухнути довелося. Мені... Лія по шию занурювалася. Добре, хоч рота тримала закритим і не сьорбнула болотяної гущі. Одне добре — звір не дурний, йшов там, де тверде дно. Тож загалом, можна вважати, обійшлося без пригод.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍