Діана Вінн Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

Замку, що заходилася криком, — її звали Берила, як згадав Крістофер. Досі Крістофер стояв як укопаний, споглядаючи цілковиту поразку і втечу Ґабріелевого війська. Жалюгідні, обпалені, на тремтячих ногах, усі ці люди, які щойно пішли, кинулися назад крізь вузьку щілину в полум’ї, а тепер задкували до стін холу, затуляючи руками обличчя, кашляючи в зеленому диму. 

Крістофер дивився і дивився, але ніде серед них не бачив Ґабріеля де Вітта. 

Щойно Фредерік Паркінсон і останній лакей пришкандибали до холу, полум’я вщухло й зникло, лишивши зелені плями на рожевому мармурі та куполі. Пентаграма мінилася крихітними язиками полум’я, які горіли на тлі чорноти. Дядько Ральф обережно виступив із язиків полум’я. Під однією пахвою він тримав довгу рушницю, а в руці мав дещо, схоже на торбу. Найбільше він нагадував Крістоферу одного з його дядьків-Чантів, що вийшли полювати на стерні. Можливо, на цю думку його навів рябий твід Дядька Ральфа. Прикро це визнавати, але хотів би він краще розбиратися в людях, коли вперше зустрів його. Той мав лисячий претензійний вигляд. Крістофер знав, що тепер нізащо б не захоплювався кимось, схожим на Дядька Ральфа. 

— Хочеш, я кину в нього мармуровий умивальник? — прошепотіла Богиня. 

— Чекай, гадаю, він також чародій, — прошепотів у відповідь Крістофер. 

— КРІСТОФЕРЕ! — закричав Дядько Ральф. 

Позеленений купол задзвенів від крику. 

— Крістофере, де ти ховаєшся? Я відчуваю, що ти поруч. Виходь або пошкодуєш! 

Крістофер неохоче розсунув невидимість навколо себе і виступив на середину сходів: 

— Що трапилося з Ґабріелем де Віттом? — запитав він. 

Дядько Ральф розсміявся. 

— Ось. 

Він кинув принесену торбу так, що вона розгорнулася і ковзнула підлогою, зупинившись у метрі від сходів. Крістофер глянув униз — це було як дивитися на Такроя — на довгу, мляву, прозору постать, яка, безсумнівно, була Ґабріелем де Віттом. 

— Це його восьме життя, — сказав Дядько Ральф. — Я використав для цього зброю, яку ти приніс мені з Низки Один, Крістофере. Вона виявилася надзвичайно помічною. 

Він поплескав рушницю під пахвою. 

— Решту його життів я розкидав по всіх Споріднених Світах. Він нас більше не потурбує. А інша зброя, яку ти привіз мені, працює ще краще. 

Вуса Дядька Ральфа грайливо здригнулися, і він вишкірився до Крістофера. 

— Я підготував усю зброю, щоб зустріти хлопців де Вітта і відібрати в них магію, що й не встигли оком змигнути. Жоден із них тепер не промовить замовляння, навіть щоб врятувати своє життя. Тож нас тепер ніщо не зупинить, щоб працювати, як у добрі старі часи. Ти ж усе ще працюєш на мене, Крістофере? 

— Ні, — сказав Крістофер, лишився на місці, чекаючи, що рештки його життів розвіє на всі сторони світу в ту ж мить. 

Дядько Ральф тільки розсміявся. 

— Так, дурне хлопчисько, працюєш. Тебе викрито. Всі ці люди, що стоять тут, тепер знають, що ти був моїм головним кур’єром. Ти мусиш або працювати на мене, або піти до в’язниці — і я переїду з тобою до Замку, щоб це забезпечити. 

Позаду Крістофера пролунав довгий переливчастий зойк. Руда блискавка пролетіла сходами донизу повз нього. Дядько Ральф придивився, вгледів небезпеку і спробував схопити рушницю. Але на той час Трогмортен вже майже наскочив на нього. Дядько Ральф зрозумів, що не встигне вистрілити, й натомість завбачливо розчинився у завитку зеленого диму. Усе, що залишилося в пазурах Трогмортена, — трикутний шматок твіду й трохи крові. Він стояв у згаслих контурах зчорнілого пентакля й шипів від люті. 

Крістофер збіг сходами донизу. 

— Зачиніть усі двері! — закричав він людям Замку, які вражено спостерігали за усім. — Не давайте Трогмортенові вийти з холу! Я хочу, щоб він був напоготові й зупинив Дядька Ральфа, якщо той повернеться. 

— Не кажи дурниць! — вигукнула Богиня, яка побігла за ним, і всі її побачили. — Трогмортен — храмовий кіт, він розуміє людську мову. Просто попроси його. 

Хотів би Крістофер знати це раніше. Оскільки було запізно робити щось більше або впливати якось інакше, він опустився на коліна на обпалену зеленим підлогу й заговорив до Трогмортена: 

— Чи не міг би ти охороняти цей пентакль, будь ласка, і стежити, щоб Дядько Ральф не повернувся? Ти ж знаєш, що Дядько Ральф хотів порізати тебе на шматки? Ну, тепер ти можеш подерти на шматки його, якщо він тут знову з’явиться. 

— Воу! — погодився Трогмортен, завзято шмагаючи себе хвостом. 

Він усівся на одному кінці зірки і нерухомо втупився в неї, так непорушно, ніби стеріг велетенську мишачу нору. Гнів струменів із кожної його шерстинки. Було ясно, що прожогом Дядько Ральф повз Трогмортена не проскочить. Крістофер підвівся й побачив, що вони з Богинею оточені похмурими помічниками Ґабріеля. Більшість дивилася на Богиню. 

— Це моя подруга Б… Міллі, — сказав він. 

— Радий знайомству, — несміливо сказав Флавіан. 

Доктор Сімонсон відтіснив Флавіана вбік. 

— І що ж ми збираємося робити тепер? — сказав він. — Ґабріель зник, а нам лишився тільки цей шалапут, який до того ж виявився пройдою, як я завжди підозрював… Та й замовлянь у нас катма! Я гадаю… 

— Ми маємо повідомити Міністрові, — сказав бібліотекар пан Вілкінсон. 

— Послухайте, заждіть трохи, — озвалася Панна Розалі. — Міністр всього лише слабкий характерник, а Крістофер сказав, що більше на Мару не працює. 

— Ця дитина скаже що завгодно, — відказав Доктор Сімонсон. 

Як і завжди, вони поводилися так, ніби Крістофера там не було. Крістофер кивнув Богині і позадкував, залишивши усіх тупцятися і сперечатися навколо Панни Розалі. 

— Що будемо робити? — спитала Богиня. 

— Витягнемо звідси Такроя, перш ніж вони здогадаються нас зупинити, — сказав Крістофер. — А тоді я хочу впевнитися, що Трогмортен спіймає Дядька Ральфа, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю. 

Вони знайшли пригніченого Такроя, який сидів за столом у маленькій порожній кімнаті. Судячи з пом’ятої розкладачки в кутку, Такроєві не вдалося виспатися цієї ночі. Двері кімнати були напівпрочинені, й на перший погляд не було жодних причин, чому Такрой просто не піде геть. Але тепер, коли Богиня прояснила для Крістофера, що таке відьмівський зір, все, що він мав зробити — подивитися на кімнату в той спосіб, у який дивився на Проміжок, щоб зрозуміти, чому Такрой лишається там. Навкоси від дверей тяглися жили замовлянь. Сила-силенна їх обсотала всю підлогу хрест-навхрест. Сам Такрой опинився усередині добре підготованої маси замовлянь, особливо багато їх було навколо голови. 

— Ти був правий, що тут потрібні зусилля нас обох, — сказала Богиня. — Ти займися ним, а я піду пошукаю мітлу і зроблю решту. 

Крістофер пробився крізь замовляння в дверях і перебрів крізь решту, поки дістався Такроя. Той не підвів очей. Можливо, він навіть не міг бачити або чути Крістофера. Крістофер почав обережно знімати й розплітати замовляння, так, як розв’язують тугі вузли навколо пакунків; оскільки це було так нудно і марудно, працюючи, він говорив із Такроєм. Він говорив із Такроєм увесь час, поки Богиня десь ходила. Природно, найбільше він говорив про той крикетний матч. 

— Ти пропустив його навмисно, правда? — сказав він. — Боявся, що я тебе викажу? 

Такрой не подав знаку, що чує, але коли Крістофер перейшов до розповіді про те, як відбивала Панна Розалі і як погано грав Флавіан, глибокі сумні зморшки на його обличчі