Джеймс Хедлі Чейз - Весь світ у кишені

від фургона? — запитав хлопчик. — Він каже, що я можу зазирнути всередину.

Джинні й Кітсон перезирнулися.

— Вибач, — відказала Джинні. — Я вже поклала ключ в одну із валіз. Складно тепер шукати.

— Закладаюся, ви його загубили, — зневажливо гмикнув хлопчик. — Ну що ж, мушу йти. Тато сказав, що ви їдете.

— Так, — відказала Джинні.

— Ви їдете просто зараз?

— Так.

— Щасливої дороги, — хлопчик відвернувся й рушив стежиною, запхавши руки в кишені штанів і фальшиво мугикаючи якусь пісеньку.

— Ти гадаєш?.. — почав Кітсон, а тоді змовк. — Ну, вперед. Забираймося звідси.

Вони сіли у «б'юік».

Коли машина рушила, Фред Бредфорд-молодший, який зійшов зі стежки, повернувши за ріг і зникнувши з поля зору, повернувся чагарниками назад і тепер нерухомо стояв і дивився, як від'їжджають «б'юік» та фургон. А тоді дістав добряче замацаний блокнот і обрубком олівця нашкрябав номер «б'юіка».

Розділ десятий

І

Широка шестисмугова автострада була переповнена різноманітним транспортом. Було там і кілька машин, що тягнули за собою фургони.

Раз по раз патрульний літак спускався нижче й пролітав над автострадою, наче інспектуючи трафік. І щоразу Кітсон подумки здригався.

Патрульні офіцери час від часу зупиняли великі вантажівки з накритим верхом і перевіряли їх. Але, здається, влада вирішила, що трейлери — недостатньо міцні, аби витримати броньовик, тому фургонів не зупиняли.

Украй знервований, Алекс кермував, постійно нагадуючи собі, що мусить рухатися на швидкості не більше тридцяти миль за годину. Вони їхали шість годин, і за весь цей час Джинні, що сиділа біля юнака, сказала лише пару слів. Кітсон також відчував, що розмовляти зовсім не хочеться.

Щоразу, коли вони проминали поліційну машину чи копа на мотоциклі, їхні серця завмирали. У такій мандрівці важко підібрати тему для розмов. До дороги, що піднімалася вгору, вони дісталися близько сьомої години вечора.

Сонце сховалося за горами, й запанувала темрява, коли Кітсон почав підніматися першими віражами гірського серпантину.

Вести машину було складно. Алекс знав: варто йому недооцінити вигин — і фургон сповзе з дороги, не лишивши жодних шансів повернути його на шлях.

Юнак відчував, який опір доводилося долати «б'юіку», і бачив, як ледаче реагує авто на команду «вперед». Кітсон переймався через це, адже знав: двадцятьма милями вище дорога стане по-справжньому поганою і крутою. Він не відривав погляду від індикатора температури охолоджувальної рідини й бачив, як стрілка повільно рухається від «нормальної» до «гарячої».

— Скоро вода закипить, — повідомив він Джинні. — «Б'юіку» важко тягнути фургон. Миль із двадцять ми ще так просунемося, але далі можемо вскочити в халепу.

— Буде гірше, ніж тут? — запитала Джинні, коли Кітсон повернув кермо й повільно почав витягувати «б'юік» на різкий, крутий віраж.

— Так, зараз ще квіточки. Кілька тижнів тому бурею було зруйновано одну складну ділянку. Її так і не полагодили. Все одно цим шляхом ніхто не їздить: усі користуються дьюкасівським тунелем крізь гору.

За три чи чотири милі вода сягнула точки кипіння, тож Кітсон сповільнився, а тоді пригальмував.

— Дамо машині кілька хвилин остигнути, — сказав він і вийшов, збираючи кілька великих камінців, щоб підкласти їх під задні колеса авто. Джинні відчинила трейлер.

Кітсон обійшов фургон і зазирнув усередину. Було надто темно, тож ні він не міг розгледіти Блека, ні Блек — його.

— Що там таке? — запитав Ед.

— Двигун кипить, — відказав Алекс. — Дамо йому кілька хвилин на охолодження.

Блек виліз із фургона і підійшов до краю дороги, вдихаючи прохолодне гірське повітря.

— Ну, ми хоч далеко вже вилізли. Скільки ще до вершини?

— Близько шістнадцяти миль. Та попереду — найгірше.

— Гадаєш, впораємося?

Кітсон похитав головою.

— Ні. Вантаж надто великий, ми його не витягнемо. Максимум, що я можу, — це підняти сам фургон, без броньовика.

Джинні приєдналася до них.

— Можна вивести панцерник і підняти його окремо, — запропонувала вона. — Дорога все одно у нашому розпорядженні, до того ж — надворі темно.

Блек завагався.

— Це єдиний спосіб піднятися до вершини, — сказав Алекс. — Хоча й це зробити буде непросто.

— Ну добре. Але якщо хтось помітить нас — ми пропали.

Джипо стояв біля броньовика і слухав, а тоді втрутився в розмову:

— Куди ми взагалі їдемо? Чи далеко ще?

— Біля вершини є ліс із озером, — сказав Кітсон. — Якщо зможемо туди дістатися, то знайдемо ідеальне місце.

— Якщо ми збираємося сідати в панцерник, доведеться полагодити дріт акумуляторної батареї, — сказав Блек. — Ну ж бо, Джипо, зроби щось, а не стій тут, як якась примара.

До часу, коли вони полагодили дроти — а для цього довелося відкрити ломом капот броньовика, — «б'юік» уже охолов.

— А може, ми б могли ще трохи протягнути його всередині? — запитав Блек. Витягувати панцерник із фургона йому не хотілося.

— Краще не треба, — відказав Кітсон. — Дорога стає крутішою. Ми знову закипимо — і знову будемо довго чекати.

Блек знизав плечима. Він сів у броньовик, завів двигун і вивів сейф на колесах із трейлера.

— Їдь попереду, — сказав він Кітсону. — Ми з Джипо їхатимемо за тобою. Я не вмикатиму фар. Напрямок визначатиму за твоїми задніми фарами.

Кітсон кивнув і вмостився біля Джинні, яка вже сиділа у «б'юіку». Коли машина поїхала, дівчина висунулася з вікна й озирнулася, спостерігаючи за броньовиком.

Розпочався новий підйом. «Б'юік», звільнений від ваги панцерника, рухався тепер легко.

— Вони правильно їдуть? — запитав Алекс.

— Так, — відповіла Джинні. — Але їдь трохи повільніше. Вони втрачають тебе на поворотах.

Так вони піднімалися ще двадцять хвилин, доки не дісталися до розмитої ділянки дороги.

Кітсон увімкнув передні фари й зупинився.

— Лишайся тут, — сказав він, — а я піду роззирнуся.

Він підійшов до броньовика й пояснив Блеку, що має намір перевірити дорогу.

У світлі фар вони дивилися на шлях, що здіймався вгору, майже як стіна будинку. Всюди було розкидано уламки скель і каміння.

— Заради бога! — вигукнув Блек. — І нам потрібно піднятися туди?

— Саме так, — Кітсон похитав головою. — Буде непереливки. Спершу нам потрібно трохи прибрати каміння.

Він рушив уперед, час від часу зупиняючись, аби відсунути на узбіччя найбільші валуни. Трьом чоловікам знадобилося півгодини, щоб прибрати