Анатолій Андрійович Дімаров - Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров

голос із гучномовця, а сверблячка. Це було щось середнє між свербінням і пошпигуванням. Такий стан я вже переживав, колись дуже давно. Я з хлопчаками-шестикласниками бігав по третьому поверсі недобудованої школи. Щоб утекти від сторожа, який позамикав двері в усіх під’їздах, я стрибонув з балкона на купу скловатових блоків. Краще б мене одвели в «дитячу кімнату». Я страждав цілий тиждень, стираючи мочулкою під душем невидимі шпильки…

Вранці з жахом побачив у дзеркалі своє тіло, воно було все в червоних плямах впереміш із фіолетовими саднами від розтирання; і вже не стільки свербіло, як пекло. Особливо на ліктях і колінах, шкіра там понабрякала і поблискувала, як лакована. В паніці я не міг нічого. кращого вигадати, як натертися кефіром. У дитинстві, коли, бувало, перебирав сонця, бабуся натирала мене кислим молоком. Я вилив на себе цілу пляшку кефіру, але полегшення, яке з тим прийшло, минало в міру його висихання… З голови не виходило видіння, яке мені приверзлося перед самим світанком: юрма стайєрів, зовсім голих, які женуться за чимось безформеним; я — в числі перших. Мені привиділося, що я вхопив ту субстанцію, вірніше, торкнувся її, і одразу збагнув, що то лише тінь чогось більшого, яке далеко попереду. Раптом з жахом став відчувати, що рука, якою торкнувся тіні, стала швидко всихати. А коли всихання дійшло до самого плеча, я прокинувся.

Коли я роздягнувся, лікар аж присвиснув. Він не поспішав з висновками. Обійшов мене з усіх боків, помацав шкіру на ліктях і колінах, де вона стала синьою і мало не репалась. Потім сів і довго дивився на мене, як на абстрактну статую, ніби хотів уторопати: що саме мав на меті скульптор, виліплюючи таку форму.

— Вікторе Степановичу, — нарешті озвався лікар. — Я не знаю, що це таке. Схоже на якусь страшну форму алергії. Скажіть, ви останнім часом зазнавали сильних потрясінь?

— Зазнавав, — відповів я, не задумуючись. — Тільки приємних.

— А може, у вашому житті сталися якісь зміни?

— Сталися. Тільки знову ж таки позитивні. Я одружився.

— Гм… Давко?

— Місяців зо два тому.

— Та ви вже одягайтесь, — нагадав лікар. — А де зараз ваша дружина?

— В Ялті.

— Знаєте що, — сказав він, — я не буду вас допитувати. Краще напишіть самі про ті зміни в побуті й оточенні, що сталися з вами протягом останніх двох-трьох місяців. Не забудьте згадати про домашніх тварин, якщо таких собі завели, про ліки, якщо їх вживали, і таке інше. Врешті, не мені вам про це казати. Років десять тому ви прочитали нашому випуску кілька лекцій з генетики; я їх і зараз пам’ятаю. До речі, відтоді ви на обличчі нітрохи не змінилися.

Було таке. Тільки читати ті лекції запрошували Коваленка. Та оскільки він нездужав, підмінити його довелося мені.

— Попийте спочатку бромід натрію і хлорид кальцію, — лікар заходився виписувати рецепти, щораз поправляючи шовковисте русяве волосся, котре лізло йому на очі. — Заразом попийте вітаміни «А», «В» і «С».

Тиснучи мені руку, він сказав:

— Коли писатимете, не забувайте про найменші дрібниці.

А лікар запідозрив псоріаз. Про це я довідався, погортавши довідник дерматолога. Цю хворобу відганяють саме такими ліками.

Тим часом всюди, де згинається шкіра, понабрякало і посиніло. Нестерпне свербіння змінилося болем, і я трохи заспокоївся. Краще біль, ніж сверблячка. Та за ніч на згинах почався новий процес: шкіра взялася дрібною сіткою тріщин, з яких засочилася сукровиця… Сів до столу о другій, коли остаточно зрозумів, що від сверблячки й болю не засну. Якийсь час дивився в морок за вікном, подумки гортаючи сторінки мого життя і ніби підбиваючи підсумки в «Книзі добрих і лихих вчинків». Та що далі я їх гортав, то тривожніше ставало на душі…

Дзвоник був довгий і настирливий. Здавалося, що я не пробуджувався від сну, а приходив до тями після тривалої втрати свідомості. Ворухнувся, щоб встати, але одразу відчув біль у всьому тілі. А дзвоник дедалі настирливіше шматував тишу. Я не підвівся, а скотився з ліжка, укутаний, як мумія, в простирадло. Так і пішов відчиняти. Кинув погляд на будильник: була четверта по полудні. Отже, я проспав, а може, пролежав без пам’яті цілий день. Відчиняючи, даю собі слово найближчим часом вставити в двері вічко… На порозі стояв Ґречний. Я інтуїтивно подався вперед, щоб заступити вхід, але він з простягнутою рукою ступив назустріч.

— Що з тобою, Вікторе?! — В його голосі вловлювалося здивування, а в очах — неспокій.

— Пересмажився на сонці, — збрехав я і сам не впізнав свого голосу. Мені навіть здалося, що то був старечий голос мого покійного діда. — Спочатку водянки пішли…

— Боже ж ти мій! Ти хоч до лікаря звертався? А втім, що це я кажу… У такому вигляді на люди не покажешся.

Ґречний не знімав зірок у галузі біології, але предмет знав добре. Настільки добре, щоб не повірити в байку про сонячні опіки. Про всяк випадок він непомітно (як йому здалося) витер долоні об штани. А я вперше звернув увагу на те, що Борис Трохимович коротконогий. Може, через те, що цього разу він був без піджака. Ґречний мав вузькі плечі і широкий поперек і чомусь нагадав мені колись бачену на малюнку доісторичну амфібію — стегоцефала.

— Вікторе, Вікторе, — скрушно похитав головою гість, але на його оливкового кольору обличчі я не побачив співчуття. Саме тільки розчарування. — Хіба ж так можна… Так занапастити себе!

Я певен, що Ґречний мав на увазі не сонце, а щось значно гірше, й тому відловів:

— Не робить помилок у житті той, хто дошукується не істини, а особистих вигод.

Завжди вологі коричневі очі на мить ніби затягнуло туманом.

— Хтозна, чого більше слід дошукуватися… Врешті-решт істину осягають для того, щоб мати з неї вигоду…

— Можливо, але доля одних її осягати, інших — мати з неї вигоду.

Ґречний якусь мить дивився на аркуш паперу, на якому я так і не спромігся вивести жодного слова, на рецепт. Він уже простягнув було руку до рецепту, але затримав і забубонів пальцями по столі. Я не міг відвести погляду від його волохатих і досить