Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

— Так, але вже висушена, чорт заболочує, Бог висушує.

— Таких, як ви, не осушит, — буркнув Фока.

Лесьо виправдовувався:

— Все можливо, але правду кажучи, у цій роботі найгірше те, що сумління заболочується, бо в такому паскудстві людина весь час лається: «чорт, чорт». Кличе чорта, аж поки викличе, а нащо?

— Ой, викличе, а приманювати не треба, — сумно погодився Нявчук.

З болотяної суперечки виринуло щось більше, ніж вони самі очікували. Вітролом мимрив:

— Досить з нас, нам досить і того, що Андрійко обіцяв.

— Ой, досить, — зітхнув Нявчук, вивертаючи білки.

— Чого досить? — запитав Фока.

Вітролом витягнув із себе з зусиллям:

— Що мусить прийти кара, як каже Андрійко, за цю живу живицю, що ми її стільки виточили — без потреби.

— Без потреби?

— Ми обліплені лісовою кров’ю, каже Андрійко, задля грошей. Це такий тягар, що… — Га, я й сам не знаю, але до того ж ще й гнити у болоті? Красти силу у справжньої роботи? Для чого ж наші предки стільки століть ґаздували, щоб їхні правнуки в болоті закінчили? Ні! — прибив Вітролом.

І Фока прибив твердо:

— Раз ви головного чорта, другий раз прадідів витягаєте з торби, аби тільки від роботи відкрутитися. Хай вам буде, якби я й не хотів, то наймити потрібні. Ходімо до колиби.

На цьому й закінчилось. Рубачі, немов коні, які збунтувались і втекли на полонину, а потім біжать за ґаздою та іржуть, крутилися навколо Фоки, забігали, щось говорили, турботливо запитували вказівок щодо вирубки, а той чи інший, допомагаючи Петрицеві, прислужували Фоці за вечерею. До болота вони вже більше не йшли. І відтоді Фока з Савіцьким, іноді за допомогою Петриця, самі поралися при копанні гаті. Савіцький до того не керував людьми, але розумів Фоку. Говорив з повагою.

— Ти краще не міг би цього вирішити, бо тепер вони самі, мабуть, матимуть утиски сумління.

Фока відповів:

— Ні! копати вони вже не прийдуть, побачиш, але всього не можна отримати.

І дійсно так було, повертаючись вечорами до колиби, вони, ніби поспішаючи, оминали гать здалека, тільки Вітролом, бачачи, як ті трудяться, зітхав: «бідні ґазда і панич, до чого дійшли». Він поглядав на інших, але ті не могли себе пересилити, щоб піти на допомогу. Вирівнювалися, додавали кроку, йшли прямо перед собою, не дивилися вбік. І Вітролом муркотів сам до себе, наче виправдовуючись:

— Це все від писань тягнеться, дочитались аж до болота. Вони нераз разом читають — я сам бачив.

Мандат повеселів:

— От так. Писання добрі тільки для святих, як мій дідусь, дід Базьо. Інший звідти болото вичитає.

Матарга намагався бути розважним:

— Це неправда, немає таких книжок, я про це добре знаю. Наш пан капітан читав перед фронтом dinst-reglamen! А інші іншу мудрість, але ніяке не болото.

— Звідки вам знати? — казав Ґєлета. — Вам тих болотяних не покажуть. Тому я, як тільки побачу книжку, то відразу її в болото.

Один тільки Іванисько нераз охоче допомагав копати. Він був худий, гнучкий і витривалий, та мав свої правила. Їв він переважно оленячу солонину, трохи гуслянки, кулеші ще менше. Казали, що він тому такий легкий. Нерідко після цілоденної рубки і навіть після бабрання в болоті, після того, як вмився, виходив на ніч з рушницею поза колибу. Повертався пізно, трохи проспавшись, разом з іншими йшов на роботу.

Тепер вже Фока не зволікав. За допомогою знайомих, таких, котрі ще не чули пліток та жаб’ївського злослів’я, він знайшов кількох підлітків та кілька досить старих дідів із віддалених Стебнів, що над Нижньою Рікою, а також з Бережниці і з Криворівні, з-поміж родин, споріднених з Бистрецем. Жоден з них не зустрічався і не розмовляв із жаб’ївцями. Таким чином на Рабинці появилися перші найманці. У них не було ні такої сили, ні такої вправності, як у рубачів та браконьєрів з Бистреця, але вони були охочими, послушними, а саме цього було треба для гаті і для ризи.

Савіцький повеселішав, бігав уздовж ризи з молотом, випробовував кожне поліно ризи. Покрикував на робітників і чим веселіше їх підганяв, тим вони були жвавіші, активніші, а навіть вдячні. Робота закипіла. Швидко перший спуск ризи був готовий, а на вильоті з нього було збито в лісовій заглибині новий, але тимчасовий порташ, щоб там можна було поскладати дерево від снігу. Савіцький зривався раніше за всіх, ще добре й не проясніло, а він вже стягав робітників з підстилок. Весь час хвилювався, весь час кривився майже болісно і нарешті запустив ризу на пробу.

Вперше горловини лісу на Рабинці захлиснулися дикими криками, погрозами, попередженнями, заохоченнями. «Га-боу! Клей-гоу! Кіна-тоу!»

Панич-рись знову надмірно оживився. Задля підтримання зв’язку між робітниками при ризах бігав зверху вниз, зсуваючись по болоті і по камінцях. Потім, задихаючись, біг під гору. Гостре лице загострилося ще більше, ніс мовчки колов наказним способом тих, що спускали колоди, і тих, що стояли вздовж ризи. Звивалися всі, колоди гриміли, лісова земля тряслася, риза стогнала, але не піддавалась, трималася, немов залізна. Однак на них чекала подвійна робота: складання колод на тимчасових порташах, а потім ще один спуск аж до низу, поки Савіцький не вирішить, що ризи готові.

Дехто стинав плечами, з Савіцьким неможливо було щось вдіяти. Після спуску і складання дерева Савіцький знову взявся копати гать разом із своїми робітниками. На Рабинці вже не йшло надто легко, адже сам яр потоку, глибокий і стрімкий, творив міцний жолоб і був достатньо випуклим. Досить було зрубати валуни, які ще стирчали, усунути каміння, поглибити дно, і залишалось тільки заглушити витік потоку. Зате на Попадинці на пласкому ґрунті потрібно було викопати штучне озерце, виготовити штучні рамки, зміцнити його і будову всієї загати. Морози, на щастя, запізнювались і вони працювали аж до того дня, коли земля вже сильно замерзла. Потім ті самі нові робітники зайнялися коруванням і спиханням дерева на самій горі під керівництвом Кузімбіра. Врешті-решт впертість Савіцького і прибуття наймитів прискорили й працю рубачів.

Наближалися свята. Клопоти з лісосікою завершилися, мов сокирою відрубав, ніби її ніколи й не було. Рубачі святкували ще перед відходом, радіючи з подвійною силою. Голосний сміх Мандата заражав усіх. Навіть Фока зовсім не про бутин говорив, а про коляду, яку він мав підготувати у Ясенові. Як зібрати колядників, пригадати пісні, навчити нових, повторити питання і відповіді, щоб все йшло гладко, немов у хорошому театрі. І далі: до кого піти, як розділитися, щоб вистачило часу — всього ж вісім днів! — і для якої родини