Шолом-Алейхем - З ярмарку, Шолом-Алейхем

Щоправда, він не дуже добре знав дикдук, але в інших галузях він не поступався перед нашим героєм. І крім того, він ще був просто приємна людина й любив товариство. За його словами, вся їхня сім'я любить товариство, і в селі вони дуже знудьгувалися. Чим вони займаються? Орендують маєтки у графа Бра-ніцького й у графа Молодецького. Живуть, як пани, мають власні виїзди, підтримують добрі стосунки з сусідніми поміщиками, а селяни ладні заради них душу віддати...

Своєю безупинною розмовою Єшуа Лоєв наче потверджував, що вони справді знудьгувалися в селі за людьми. Він ані на хвилину не замовкав, неначе хотів висловити все, що назбиралося в нього протягом довгого часу перебування в селі. Він балакав у хаті, балакав надворі, балакав, сидячи разом з учителем у фаетоні, запряженому власними баскими рисаками.

— Як вам подобаються ці рисаки? — спитав Рудий Берл учителя, коли Єшуа Лоєв пішов сказати, щоб запрягли коні. Потім він заходився змальовувати велич батька цього молодика, розповів, який то багатий, яка то оригінальна людина.— Ви повинні дякувати богові, що вам трапилася така нагода!

Шоломові здавалося, ніби цей Рудий Берл домагається подяки. Але — дзуськи! Цього не буде! Рудий ще може подумати, ніби врятував людину від голоду. Шоломові було тільки неприємно, дуже неприємно, що він не може розплатитися за нічліг. Йому тепер скрутно з грошима.

— Ви скажіть краще, хазяїне, скільки вам... належить з мене.

— За що?

— За... за нічліг, за все... Я вам вишлю, тільки-но приїду на місце.

— Облиште, облиште! Люди сміятимуться! — сказав Берл, відмахуючись від нього руками.

Тим часом увійшов високий білобровий фурман з шанобливою усмішкою на обличчі. Звали його Андрій. Він спитав, де багаж панича, що їде з паном. Шоломові стало соромно перед Андрієм, що в нього нема ніякого багажу, і він сказав, що багаж ще в дорозі... прибуде згодом... Він має тільки оцей клуночок, який візьме із собою. Але Андрій не хотів іти звідси з голими руками. 6 клуночок? Гаразд, хай буде клуночок. Фурман схопив його, як пір'ячко, двома пальцями й відніс до фаетона. За хвилину Шолом уже сидів із своїм молодим патроном у розкішному великому фаетоні. Андрій ляснув батогом, і пара сірих рисаків понесла Шолома полями та лісами до нового місця, до нових людей. Шолом навіть гадки не мав, що саме там, куди він тепер їде, він знайде щастя цілого свого життя.

68

НЕСПОДІВАНИЙ ІСПИТ

Заїзд у Богуславі. — Старий Лоєв.— Дівчина з навалерами. — Шпільгаген*, Ауербах* і "Що робити?" — Що вимагає Раші від Цлоходових дочок*, і як пишуть листа до директора цукрового заводу.—Наш герой склав іспита і їде в село

Вже зсутеніло, коли освічений молодик Єшуа Лоєв та його протеже учитель в'їхали у місто Богуслав. У заїзді вони застали старого Лоєва, який чекав на сина.

Старий справив на Шолома надзвичайне враження. Він ніколи не уявляв собі, що єврей може мати такий вигляд, вигляд генерала, фельдмаршала, з голосом, що-нагадує лев'ячий рик. Син коротенько розповів батькові, хто цей юнак, що приїхав з ним, де і як він з ним познайомився. Вислухавши сина, старий осідлав носа срібними окулярами й досить безцеремонно оглянув юнака так, як розглядають куплену на базарі рибу. Потім він подав йому теплу руку і ласкаво, у тій мірі, в якій це взагалі було можливе для такого суворого "фельдмаршала", привітався з ним і, звертаючись до нього на "ти", спитав:

— Як тебе звуть?

Почувши, що юнака звуть Шолом, він сказав йому лагідно, наскільки це дозволяв йому його лев'ячий голос:

— Слухай-но, Шоломе-серце, зайди, будь ласка, туди, в сусідню кімнату. Я тут обговорю із сином деякі справи, а потім я тебе гукну, і ми з тобою трохи побалакаємо.

Сусідня кімната виявилася залою, або, висловлюючись по-європейському, щось ніби вестибюлем для гостей. Там Шолом застав хазяїна заїзду, людину із синім носом і тоненькими червоними жилками на ньому. Звали його Бе-реле Етлин. Колишній мануфактурник, він на схилі віку став власником заїзду. Він стояв, згорнувши руки, і говорив, говорив без упину про пожильців, про їхні справи й про себе самого, про те, що "бог покарав його і тепер, на схилі віку, він мусить торгувати бульйоном з локшиною". Його дружина, маленька, худорлява жінка, з наколкою на голові й з жовтими перлинками на шиї, снувала по хаті й лаяла його дітей (вона була його другою жінкою), лаяла служницю, лаяла кицьку — була, мабуть, взагалі незадоволена з світу цього — велика песимістка! Біля вікна сиділа над романом Шпільгагена їхня мізинка Шивка, дуже вродлива дівчина, з білим, округлим личком, страшенна кокетка. До неї завітали кілька молодиків з підстриженими борідками — цвіт богуславської інтелігенції. Розмова точилася про літературу. Господар із синім носом підвів юнака до компанії й відрекомендував його. Звідки він дізнався, хто цей вчитель, залишається загадкою. Щоб розважити гостя, молода красуня, мило усміхаючись, звернулась до нього з питанням, чи він читав "На дюнах" Шпільгагена. Виявилося, що він знає всього Шпільгагена. "Ну, а Ауербаха?" — "Ауербаха теж".— "Ну, а "Щоденник єврея" Богрова? *" — "Цю книжку він знає напам'ять".—"А роман "Що робити?"?" — "Хто ж не читав Чернишевського?" — "Як вам подобається головна героїня?" — "Віра Павлівна? Ще б пак!"

Красуня та її кавалери були в захваті. Один з них, приватний повірений, з гучним прізвищем Мендельсон, весь час скуб свої вусики, що ледве почали висипатися. Він, певно, був закоханий у дівчину, як чорт у суху вербу, і тому він ладен був розірвати цього юного гостя на шматки, який знає все на світі. Цей Мендельсон злісно зиркав на нашого героя і в душі, мабуть, бажав йому, щоб він скрутив собі в'язи на рівній дорозі. Це ще більш розохотило Шолома, і він сипав словами, цитував напам'ять цілі уривки, наводив навіть такі твори, як "Історія цивілізації в Англії" Бокля й "Про волю" Джона Стюарта Мілля *. Раз освічений юнак приїхав з чужого міста, він повинен викласти все, що має за душею, показати, що він знає й що вміє... У самому розпалі розмови ввійшов старий Лоєв із сином, і вони стали мимовільними слухачами лекції, яку юний переяславський учитель читав молоді. Батько із сином перезирнулися — вони, видно, були задоволені. Потім старий Лоєв підкликав Шолома до себе.

— Слухай-но, друже, що я тобі скажу. Син мені розповів, що ти на наших священних книжках розумієшся не згірш, ніж на їхніх. Я хотів би знати, чи ти ще пам'ятаєш, що Раші вимагає від Цлоходових дочок?

І пішла розмова про Раші. Від Раші перейшли на талмуд. А далі вони вдалися в казуїстику, в різні питання науки, просвітительства, як звичайно заведено серед людей, які осягли таємниці друкованого слова.

Це справило сенсацію. Враження було таке велике, що старий Лоєв поклав Шоломові руку на плече й сказав:

— Ми вже бачили, що знавці всіляких наук, коли доходить до діла, скажімо, написати який-небудь папірець, одразу губляться й неспроможні двох слів зв'язати. Ось на тобі перо й чорнило й напиши, будь ласка, російською мовою листа директорові цукрового заводу, що йому не постачатимуть буряків, доки він не надішле стільки-то грошей.

Само собою зрозуміло, що цей лист був тільки приводом для іспиту. Написаний Шоломом лист переходив з рук у руки, і всі захоплювались його чудовим калігра фічним почерком. Тут йому стала в пригоді наука старого переяславського вчителя реб Мониша Валова, який уславився своєю "кісточкою" і був чудесним каліграфом, справжнім митцем — золота рука, та й годі! У місті всі носилися з зразками його письма. Він не писав, а малював! То був чоловік благочестивий, богобоязливий, і, не розуміючи ані слова по-російському, він, проте, успішно конкурував з викладачем краснопису в повітовому училищі. Важко було собі уявити, що то не машина писала, а людська рука. Його учні, і серед них діти Рабиновича, неабияк терпіли, бідолахи, від "кісточки" реб Мониша. Зате вони чимало засвоїли з його каліграфії, з його вміння гарно писати по-російському, що їм дуже придалося згодом.

Але на цьому іспит не закінчився. Старий Лоєв зажадав, щоб юний вчитель заходився перекласти цього листа ще й на староєврейську мову, "бо директор цукрового заводу — єврей",— мотивував Лоєв свою вимогу. Це, звісно, теж був іспит. Не довго думаючи, вчитель переклав листа на староєврейську кучеряву мову. Перекладаючи, він намагався писати якомога краще, рівними, густими рядками з узорних бісерних літер, прикрашених всілякими розчерками та завитками. Тут уже стала в пригоді наука колишнього меламеда реб Зореха, який у єврейському письмі був такий самий майстер, як учитель Мониш — у російському.

Одне слово, учитель склав імпровізований іспит блискуче. Від цього успіху в нього аж запаморочилася голова. Він відчув, як пашить у нього одне вухо. Фантазія знову підхопила його й понесла на своїх крилах у світ чарівних сновидінь та солодких мрій. Він себе бачив безмежно щасливим. Стара мрія про скарб почала здійснюватись найприроднішим чином. Йому уявлялося, що ось він приїздить на місце, знайомиться з дочкою Лоєва... Вони закохуються одне в одного й відкривають свою таємницю перед старим Лоєвим. Він кладе руки їм на голови й благословляє їх: "Будьте щасливі, любі діти!.." Тоді Шолом пише листа в Переяслав до батька: "Так і так, дорогий батьку, приїжджай..." По батька висилають фаетон, запряжений парою баских рисаків... І раптом, саме коли він поринув у ці солодкі мрії, Лоєв відвів його набік і розпочав був мову про оплату. "А втім, може, відкладемо це краще на потім?" — "Хай буде на потім, іншим разом..." Шолом почував себе, як людина, що солодко здрімнула, почала снити, а її раптом розбудили. Розпалена уява згасла, чари зникли, і всі солодкі мрії розвіялись, мов дим.

Тим часом настала ніч, пора їхати. Від Богуслава до села ще кілька миль, години дві їзди, не менш. Коні вже запряжено. Фурман Андрій несе в фаетон великий чемодан. Надворі прохолодно.

— Отак ти поїдеш? — звертається старий Лоєв до вчителя.— Адже ти зовсім голий. Ще змерзнеш під три чорти... Андрію, подай бурку!

Андрій витягає з-під сидіння теплу вовняну бурку. Старий власноручно допомагає вчителеві надіти її. Бурка дуже тепла, і Шолому в ній приємно. Але йому ніяково, бо красуня Шивка стоїть разом із своїми кавалерами біля вікна і вони бачать, як старий допомагає йому надіти бурку.