Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський, Нечуй-Левицький

неначе глянула огневим оком на ганок; за нею вистромився карлючкою закручений цибук з здоровим жилавим загорiлим кулаком, котрий подужав би одразу вбити на смерть людину, якби ним Демко телепнув пiд вухо; за кулаком висунулась сива, аж бiла, чуприна на круглiй однизу пiдголенiй головi; з-пiд чуприни виглядали кiнцi сивих вусiв, як двi жмiнки конопель; за чуприною та вусами висунулись з дверей мiцнi та широкi плечi, черкаючись од одвiрки. Здавалось, нiби старий козарлюга не виходив, а вилазив з стародавнiх низьких i вузьких дверей, неначе через якусь вузьку продухбину.

Демко протиснувся через дверi, пiдвiв вгору здорову голову i випростався на ввесь свiй високий зрiст. Пiдголена голова лиснiла ледве притрушена сивим чубом, котрий розсипався кругом по головi. Демко стояв на ганку, як дуб, хоч i старий, але мiцний, кремезний, широкоплечий. Синiй кунтуш розхристався на грудях; з-пiд широких рукавiв бiлої сорочки було видко жилавi товстi руки, на котрих лиснiли напруженi товстi жили, неначе обидвi дуки були обкрученi мiцними вiрьовками. Демко потяг диму з цибука. Люлька спахнула. Дим повився синiми клубками попiд стелю гайка. Демко сiв на лавцi коло старої, i лавка увiгнулась пiд ним i заскрипiла.

- То це на тебе, Зiньку, находить сум перед вечором?- спитав старий Демко, зирнувши гострими синiми очима на сина. - Чого ж це ти зажурився? Добрий козак не повинен журитися. Журба - це бабське дiло, тiльки баби люблять зiтхати та божкати: "Ой Боже мiй! ой Господи! ох-ох-ох!" - хоч би її курка брикнула або муха за нiс вкусила.

- От i вигадує старий! Хiба ж я зiтхала коли, як мене кусали мухи, хоч би й спасiвськi? - обiзвалась Ольга.

- А то ж нi! Сам чув на свої вуха, як зiтхала та все одгонила мух, неначе татарську орду, та все казала: "Ой Боже мiй! ой лишечко моє! ох! ох!" Та все ох та ах! Охати та зiтхати - це дiло бабiв. Козакам сором сумувати!

- Та то я, може, зiтхала чого iншого, а не од того, що мене мухи кусали, - обiзвалась стара.

- Мабуть, нi! бо є такi молодицi, що як їх кусають мухи, то вони гедзкаються, як телицi в Спасiвку, та брикаються руками й ногами, а є такi, що тiльки охають та стогнуть, - жартував старий Демко.

- Смiйся, смiйся собi на здоров'я! аби не плакати! - обiзвалась стара.

- От, Зiньку, в нашi часи козаки не сумували й не журились, та ще такi молодi, як ти. Замолоду в мене все жарти, було, вертяться на думцi. А як угляджу де в степу ворога-татарина на конi, то в мене аж душа заграє, аж руки задрижать, неначе в того вловчого, що заглядить в лiсi зайця та ще й старого, так би гнався за татарином хоч би й на самий край свiта.

Демко знов глянув на сина. Три старшi його сини полягли в битвах головами. Найстарший впав на землю коло самого Демка пiд Кумейками. Гармата влучила йому в груди i розшматувала його. Старий батько бачив, як впали на землю одiрванi руки й ноги його сина, як покотилась по землi голова. Два меншi сини полягли в битвах Богдана Хмельницького з поляками. Зостався один, найменший син, Зiнько. Старий Демко сподiвався, що вже не швидко загримлять гармати на Українi, не швидко буде литись козацька кров, i втiшався тим, що пiсля його смертi Зiнько зостанеться господарем в оселi, буде доглядати господарства, догляне ло смертi i стару матiр.

- Зiнько сумує i зiтхає, певно, не од того, що мухи кусають його за нiс, - обiзвалась стара Ольга, - От ти старий i розумний чоловiк, а не догадаєшся з якої це причини, а ми, баби, то зараз i догадаємось, хоч ви, чоловiки, й нехтуєте нами, мов дурепами. А ми, жiнки, таки собi з розумом люди.

- О, ви вже i справдi митцi на все! - смiявся старий Демко. - 3 якої ж то причини Зiнько сумує?

- Та це ж та причина, з якої сумують усi молодi хлопцi в свiй час, од чого, може, сумував i ти, хоч ти в тому не признаєшся.

- Не бреши-бо, стара, на старостi лiт! Я зроду не сумував i сумувати не буду й до смертi. Це ти на мене без сорому набрехала, - сказав Демко i осмiхнувся.

Ольга засмiялась, осмiхнувся й син.

- Може, й набрехала, бо ти справдi не журився нiколи, одколи тебе зазнаю, але не всi люди на тебе схожi: один любить з маком та з медом, а iнший - з перцем, - сказала Ольга.

- Я з тих, що люблять з перцем та з хрiном, - промовив Демко Лютай. - Вже як тяжко доводилось нам пiд Кумейками, як нас розбили ляхи, а й тодi не журився, бо згадував, що наше дiло вже не вмре навiки. Отже ж, i не вмерло! Богдан пiдняв його з смертельного лiжка i поставав на ноги. Але скажи ж, стара, з якої це причини наш Зінько сумує?

- От там вона! - сказала Стара i махнула рукою до Чигирина на той куток, де стояв гетьманський палац.

- Де ж то, там? В тих виводах та криничаних журавлях, що манячать в мiстi? Чи, може, в тих наших воротях, на котрi ти показуєш? - спитав Демко.

- Не в виводах i не в воротях, а в гетьманському палацi, а може, i в гетьманському садку теперечки та причина, - сказала Ольга.

- Ага-га! А справдi, ти розумна, з бiса! Це, мабуть або Маринка Павловська, або Христинка Стеткевичiвна. Он куди воно закарлючилося! - обiзвався Демко.

- А ти ж думав куди? Авжеж туди. Тiльки горенькюо, що Маринка - шляхтянка, а шляхтянка нам не до пари. Не пристане до лиця шляхтянка нi нам, нi нашому дворовi, - сказала Ольга.

- Чом же, мамо, шляхтянка не пристане нам до лиця? Хiба ж ми, козаки, не люди?- обiзвався син.

- Та, сину, й люди, але...

- Але, бач, шляхтичi злiпленi не з святої землi, а з пшеничного тiста, хоч паляницi з них виробляй. Тiльки те лихо, що добрий козак паляницею не наїсться. Нема в свiтi нiчого тривнiшого, як святий чорний хлiб, - жартував старий Демко.