Франко І. Я. - Поеми - т. 4, Франко І. Я.

style="">Та й болить же кляте вухо!

От би так при собі мати

Фляшку дивного бальзаму -

Мов рукою б відняло!»

 

«Що се за бальзам? - спитав

Санчо, видобувши вати

Ухо пану зав’язати.

«Фераграса то бальзам! -

 

Мовив лицар.- Всякі рани,

Всякі болі в одній хвилі

Гоїть. У лицарських книгах

Много писано про нього.

 

Щоб нам тілько до господи,

Я зварить його зумію,

А тоді всі битви, рани,

Навіть смерть нам не страшна».

 

Але тут побачив лицар,

Що шолом його ще гірше

Пофалатаний, ніж вухо,-

І розлютивсь так що страх:

 

«Бий мене господня сила,

Коли буду хліба їсти,

Воду пити, в хаті спати,

Поки не помщусь за се!»

 

«Пане,- мовив Санчо Панса,-

Не кленіться так страшенно,

Бо прийдеться довго ждати,

А той лицар вже геть-геть».

 

«Ну, то поки не здобуду

В бою свіжого шолома!» -

Так поправився наш лицар,

І поїхали оба.

 

Їдуть, їдуть, їдуть шляхом -

Не стрічаєсь жаден лицар.

Щастя ще, що проти ночі

Пострічались пастухи.

 

Стадо кіз вони там пасли.

Кози спали вже в кошарі,

Пастухи пекли козятко

На вечерю. В самий час

 

Лицар наш і його чура

В їх компанію прибули.

До своєї їх вечері

Запросили козярі.

 

Правда, дивною здалася

Їм чудна лицарська зброя

І балакання чудацьке,

Але в своїй простоті

 

Думали: «Мабуть, в столиці

На панів така вже мода

Надійшла, то й бог із ними!

Але лепський пан якийсь!»

 

Як козлятину поїли

І вином її запили,

На закуску перед го́стей

Дали жолудь пастухи. 18

 

Взявши в руку жолудину,

Лицар наш подумав хвильку,

А відтак, «уста отверзши»,

Ось яку промову втяв:

 

«О щасливі ті століття

Предковічні, що їх нині

Золотим віком зовемо -

Не для того золотим,

 

Що в них золото, як нині,

Над усе було в ціні -

А щасливі за про теє,

Що незвісні в них були

 

Ті слівця: «моє», «твоє»!

Все тоді було ще спільне.

Всякому земля прещедра

День у день давала страву.

 

Жолудь ось така смачная,

Мід, що в дупла пчоли зносять,-

Се була єдина страва

Преблаженних тих людей.

 

Кришталевая водиця -

Се був їх напій здоровий,

А кора з дерев високих -

Одіж і хатчина враз.

 

Та зате була в них згода,

Єдність, супокій, братерство!

Не пороли маму-землю

Острим плугом ще тоді.

 

Ненарушуване поле

Добровільно їм давало

Все, чого було їм треба -

Не було багатих, бідних.

 

Без прикраси і без строїв

Непорочнії дівчата

Весело тоді гуляли

І безпечно по лісах.

 

Простим, щирим, ясним словом,

Не сонетами крутими,

З серця к серцю промовляла

Молодечая любов.

 

І жила святая правда,

Непохитна справедливість

Між людьми: розбої, війни

Ще й не снились їм тоді.

 

Не було царів, ні дуків,

Ні судів, ні криміналів,

Ні катів, ані злочинців -

Всі були брати, всі люди.

 

Так було колись! А нині?» -

І зітхнув наш лицар важко,

І повів довкола оком,

Та який побачив вид?

 

Пастухи і Санчо Панса,

Що ні в зуб не розуміли,

Що й до чого він говорить,

Всі поснули край огню.

 

«Он як!» - мовив славний лицар,

Похитавши головою,-

Він махнув лишень рукою,

Ліг і також вмить заснув.

 

XVI

 

 

Мов залізний вовк, на небо

Вилізло горюче сонце,

Розбудило Дон-Кіхота,

Розбудило пастухів.

 

Поснідавши, що там бог дав,

Дон-Кіхот і славний чура

Поплелися далі шляхом,

Щоб біди собі шукать.

 

На полудне потомлені

В’їхали в лісок, пустили

Росінанта на полянку,

А самі лягли спочить.

 

Та лихе якесь хотіло,

Що на тій самій полянці

Спочивать лягли янгези,

Славні в краю конюхи.

 

Коні їх також там паслись.

Що там з ними Росінанте

Мав за діло - бог се знає,

Та дійшло до п’ястуків -

 

Чи то до копит. Ударив

Росінант одну коняку

Так, що та перевернулась,-

Розізлились конюхи.

 

Збіглись та й давай палками

Молотити Росінанта

Так, що той, приголомше́ний,

Мов небіжчик, ниць упав.

 

Се побачив славний лицар,

Схопився і виняв шаблю.

«Санчо,- крикнув,- сю зневагу

Мусимо на них помстить».

 

«Що там, пане, за зневага,-

Мовив Санчо,- ви дивіться:

Нас тут два, а їх зо двадцять,

Ми їм ради не дамо!»

 

«Що там двадцять! - крикнув лицар.-

Я один за сто їх стану!»

І, не гаючися довше,

На янгезів налетів.

 

Гей, як першого тарахнув!

Йор вписав йому на лікті,

Кровця бризнула довкола.

Крикнув з болю той коню́х.

 

А тут ззаду й Санчо Панса,

Теж здобувшись на відвагу,

Як не лусне по маківці

Ще одного конюха!

 

Спудились мої янгези,

Але бачачи, що тільки

Два якісь на них напали,

Зараз кинулись до них.

 

Обступили їх довкола

Та й луп-цуп, ізмолотили

Чисто на квасну квасницю

Палицями їх обох.

 

А побачивши, що лицар

І слуга