Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 2, Анджей Збих

— Це було не годину тому, — розсміялася вона. — Позавчора. Ви подумали, що я ваша мати, і кликали її.

— Як це? — справді здивувався Клосс. — По-німецькому?

— Авжеж, — у свою чергу здивувалася медсестра. — А по-якому ж ви могли її кликати?

Клосс заплющив очі від дотику її долоні і майже відразу заснув.

Ішов дощ. Лейтенант Ерік фон Ворманн дивився на розмоклу землю за вікном і думав про свого янгола-хранителя, що напоумив його три дні тому вийти на зруйнованій станції в Вісбадені напитися пива.

Це ще більше дивувало тому, що фон Ворманн терпіти не міг пива, але саме тоді Еріка охопило непереборне бажання відчути його гіркий смак. А втім, може янгол-хранитель Еріка фон Ворманна був би ні до чого, якби не розкішна вечеря в колі мюнхенських знайомих, що затяглася аж до обіду в день від’їзду. А після доброї пиятики Еріка завше мучило.

Коли він уже влив у себе літровий кухоль поганенького пива і вибіг на перон, аби побачити червоні вогні останнього вагона, то ще не знав, що над ним, Еріком фон Ворманном, сином і онуком генерала, звершило волю провидіння. Ні, він тоді проклинав і своє непереборне бажання скуштувати пива, і вчорашній дудліж, і наказ, що велів йому їхати з спокійного Мюнхена, де він завдяки протекції тата генерала перекладав з місця на місце папери в тамтешньому абверштелле, до глухого закутка на Атлантичному валі. Там, напевно, й робота буде інша, та й ніхто не лизатиме йому халявок за те, що він син фон Ворманна, а навпаки, зневажатимуть, бо тато нещодавно насмілився висловити в якомусь питанні іншу думку, ніж геніальний єфрейтор. Тому він прямо з генерального штабу помандрував у холодну Україну, щоб мати час обмірковувати свою помилку.

Молодий фон Ворманн вважав себе ворогом нацизму, хоч нікому цього не казав. Після недовгого хлоп’ячого захоплення нацистською ідеологією він вирішив, що з гітлерівськими голодранцями йому треба покласти край. Це, певна річ, не означало, що Ерік вважав нерозумним прагнення Третього рейху підкорити світ. Навпаки — він був певен, що маєток у Східній Пруссії, який занепадав, треба зміцнити працею рабів. Він також не мав би нічого проти, аби Ворманнам дозволили принести цивілізацію й на обширні землі України. Але захоплення першими перемогами швидко минуло, і Третьому рейху знадобився фон Ворманн, Батько, який давно зневірився в тому, що з Еріка вийде справжній офіцер, залишив йому добру, тиху, майже цивільну посаду в Мюнхені. Тепер же цьому настав край.

Краєвид за вікном був сірий, одноманітний і зовсім не нагадував кольорових листівок з пейзажами, які колекціонував малий Ерік. Правду кажучи, Франція його не цікавила, він зневажав, по суті, все, що було не прусське, навіть до баварців відчував якесь презирство й недовіру.

Фон Ворманн глянув на годинник. Якщо вірити розкладові руху поїздів, то вони вже сорок хвилин тому мали бути в Сен-Жілі. Щось псується в машині німецького порядку.

Він відчинив вікно. Холодний, мокрий вітер ударив йому в обличчя — відчувалася близькість моря. З-за повороту почали виринати шпилясті дахи Сен-Жіля, а ближче, на першому плані, з’явилися коричневі, вкопані в землю прямокутники бетонних укріплень Атлантичного валу, який мав затримати вторгнення англійців та американців. Чи затримає? Ерік фон Ворманн підняв комір шинелі й потягся рукою по елегантний несесер.

Коли він увечері прийшов у казино, що містилося в ресторані старого готелю з претензійною назвою “Маджестік”, — вивіски ніхто не хотів знімати, і вона й досі висіла над входом, — до нього знову повернулося питання, яке він поставив собі, дивлячись із вікна вагона першого класу на бетонні укріплення узбережжя. Чи втримає вал союзників, чи перешкодить висадженню?

Він налив у склянку вина. Воно було дуже гидке. Подумав про свого батька, який десь там, на Західній Україні, “скорочує лінію фронту”. Не треба бути великим стратегом, аби зрозуміти, що це означає. А фон Ворманн з дитинства пам’ятає прапорці на великих штабних картах свого батька, ще тоді, коли старий пруссак сподівався зробити з сина справжнього офіцера.

Краєм ока він помітив полковника Елерта, що заходив у казино, віднині — свого безпосереднього начальника. Фон Ворманн квапливо взяв газету і з удаваною цікавістю заходився вивчати позавчорашнє повідомлення головного командування вермахту, думаючи водночас, що в цей глухий закуток навіть газети приходять із запізненням. Він не мав бажання розмовляти з Елертом. йому не подобалися непристойні дотепи і грубуваті манери опасистого полковника. Примітивний, зарозумілий, грубий — так оцінив його Ерік після першої зустрічі, коли Елерт, переглядаючи його документи, звернувся до нього: “Лейтенанте Ворманн”. — “Моє прізвище фон Ворманн”, — гордо сказав Ерік, свідомо акцентуючи на слові “фон”. Та Елерт ніби цього й не чув, а потім у розмові ще двічі назвав його просто Ворманном.

Газета не допомогла йому лишитися непоміченим. Елерт зупинився коло його столика.

— Не блюзнірствуйте, лейтенанте, — промовив він, коли фон Ворманн виструнчився, вдавши, що його захопили зненацька. Елерт ногою присунув до себе стільця і сів, певніше, гепнувся, як подумки відзначив лейтенант. Не спитавши дозволу, налив собі вина.

— Ви ще й досі самотній, лейтенанте? Досі без товариства? Якщо ви хочете, я познайомлю вас з колегами.

— Дякую, пане полковнику, я вже відрекомендувався своєму начальству, — холодно відповів Ерік. — А сюди я зайшов з доброї волі.

— Ви неодмінно знайдіть собі друзів, бо інакше помрете тут з нудьги.

— Я ніколи не нудьгую, пане полковник.

— Розумію, — розсміявся Елерт. — Ви гадаєте, сидячи тут самотньо, що знаходитесь у найкращому товаристві. А може, й анекдоти ви розказуєте самі собі? — споважнів він. — Запам’ятайте, що ми, офіцери абверу, мусимо підтримувати з людьми якнайбільші контакти. І в нашій службі, дорогий Ворманне, немає поділу на час службовий і особистий. Ви зрозуміли?

— Так точно, — відповів Ерік. Як же він його ненавидів у цю мить, з якою охотою заїхав би в цю самовпевнену гладку пику. Чому це якийсь Елерт напучує його, фон Ворманна, совістить, як школяра?

Елерт якусь мить пильно дивився на фон Ворманна.