Бенно Фелькнер - Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер

Джілберт опустив руки, легенько відштовхнувся від стіни й поплентався до дверей. Надворі він глибоко вдихнув нічне повітря і обома руками пригладив густого русявого чуба. Тоді засунув руки в кишені. В Доротеї, як завжди, стояв гамір, але скоро вже мали зачиняти. Він повільно зайшов за ріг барака, сперся на стіну й заплющив очі. А коли за хвилину розплющив їх, вони вже звикли до темряви, і Гай побачив, як навпроти сірим маревом мінилося високе узбіччя долини, побачив у світлі місяця, що саме визирнув з-за хмари, розкидані намети шукачів, наче присадкуваті камені, а над ними нічне, вкрите хмарами небо, немов ще один дикий краєвид.

Раптом Гай почув глухий тупіт копит і зразу ж побачив двох вершників, що навскоси мчали долиною. Як вони женуть коней у такій темряві! Вершники поприпадали коням до грив і поминули Гая десь на відстані добрих ста метрів. Гай помітив у одного на обличчі чорну хустку. Він провів їх поглядом. Вершники їхали вздовж вулиці, але трималися осторонь неї. Гай ще встиг побачити, як один завернув коня й перетнув вулицю, а другий поїхав далі. Потім їх поглинула темрява, і глухий тупіт затих. За спиною в Гая знову загриміла Доротеїна музична скринька.

Гай хвилину міркував. Добровольці… замасковані… але чого їм так гнати коней? Гай був західник і відразу здогадався, що вершники, мабуть, перед тим десь близько стояли, бо надто несподівано зацокотіли копита, а за кілька секунд коні вже промчали повз нього. І Гай згадав про Маррі та його знахідку. Його займанка, здається, теж десь недалеко.

Гай Джілберт машинально поправив кобуру, все ще заглиблений у свої думки, і повільно рушив у тому напрямку, звідки виїхали верхівці. Хода його була легка, пружна, майже нечутна. Вулиця лишилася позаду. Місяць зайшов за хмару, але зразу ж визирнув надовше.

Гай оглянув п’ять чи шість наметів і вже хотів кинути пошуки, узиваючи себе подумки дурнем. Що йому тут треба? Він навіть добре не знав, де займанка Маррі. Коли це біля наступного намету він помітив щось темне, ніби якийсь горбик, і прудко, тихенько рушив до нього.

Маррі лежав скоцюрблений, так, як його кинули вбивці. Він був ще теплий. Гай Джілберт пошукав рану й намацав ласо на шиї. Він розпустив його й перевернув задушеного горілиць. Тоді притулився вухом йому до грудей. Не почувши ознак життя, він схопивсь і кинувся навтіч. Та не пробіг і десяти метрів, як нагло став, повернувся назад, узяв Маррі на плечі й сягнистою ходою подався до центра долини. Тяжкий револьвер, що висів на ретязі, боляче бив його в праве коліно. Та Гай не зважав на те. Йому вже не ставало сили, але на твердій дорозі він знову пішов швидше.

Штовхнувши ногою двері Доротеїного салону, він ступив досередини — засапаний, спітнілий, обличчя перекривлене, зуби зціплені, чуб прилип до лоба. Ті, що сиділи ближче до порога, посхоплювалися з місць і оточили його.

— Де Док? — насилу вимовив Гай.

Люди навколо загомоніли, посипалися запитання. А в салоні й досі стояв галас і грала музика. Його помітили не більше десятка чоловік. Тоді Гай опустив тіло додолу, люто вихопив револьвера і, ще стоячи навколішки, вистрілив у стелю, аж здригнулася ціла будівля. Танцюристи розбіглися хто куди, троє дівчат, вирвавшись від своїх партнерів, заверещали й утекли під стіну. Музика урвалася, стало тихо. Гості злякано принишкли.

— Давайте сюди лікаря! — гримнув на всю залу Гай.

З-за прилавка тінню з’явився невеличкий, мов карлик, Док. Хвильку він дивився у вічі розлюченому техасцеві, тоді перевів погляд на тіло долі й приязно запитав:

— Хто це, Гаю?

— Маррі! — в один голос відповіли кілька чоловік із тих, що з’юрмилися навколо.

Прізвище те луною покотилося по залі.

Лікар помітив червоний шрам на шиї в Маррі.

— Несіть його сюди, — сказав він і швидко рушив попереду.

Гай узяв Маррі під пахви, двоє чоловіків кинулись йому на допомогу. Решта гостей, ніби череда, посунули за ними. Але Док усіх, крім Гая, вигнав з кімнатки, куди принесли Маррі. Люди слухняно вийшли. Проте з-за дверей весь час тільки й чутно було:

— Маррі забито! Маррі кінець. За золоту жилу він наклав життям!

Док швидко й обережно оглянув бездушне тіло, тоді скинув сурдута.

— Шийного хребця не зламано, — сказав він лагідно. — Отже, спробуємо вернути Маррі в цей веселий світ. А от його золото навряд чи пощастить вернути, га?

Джілберт стенув плечима. Док заходився рятувати задушеного.

— Дивись добре, що я роблю, Гаю, — мовив він. — Коли я вже не здужаю, доведеться тобі відкачувати його. Може, якось відволаємо неборака, чи то пак зубожілого багатія.

Люди затарабанили рукоятками револьверів у Бренкерові двері. Той швидко почав одягатися. А надворі гукали:

— Виходь, шерифе, Маррі вбито!

Джонсон за стіною схопився з постелі, потім знову заліз під ковдру. Тієї миті він заприсягнувся кинути свою філію. І під ковдрою двічі вголос проказав присягу.

Через півгодини після того, як шериф зайшов до кімнати, де м’яли й трусили Маррі, в того на щоках з’явився легенький рум’янець. Док був задоволений і звелів принести собі пляшечку віскі. Шериф уже пішов: він з помічниками, оточений натовпом шукачів, нишпорив навколо намету Маррі. Та що він міг побачити? Хіба кінські сліди на піску перед наметом та витовчену землю. Тож нічого іншого не лишалося, як тільки чекати до ранку.

Ларрі довелось зостатися в наметі Маррі. Бренкер вернувся до салону Доротеї, і натовп подався за ним. Саме коли він зайшов до кімнати й поздоровкався з Голом Слейте-ром, якому про все розповіли добровольці з комітету, що тієї ночі вартували, Маррі розплющив очі.

Люди в салоні й надворі закричали:

— Слава Докові!

Хтось навіть пожартував:

— Тепер не страшно, як дістанеш кілька грамів олова, наш Док усе вилікує! Дай йому боже здоров’я та й нам!

Людям сподобався цей жарт. їх ніби