Рахул Санкрітьян - В забутій країні, Рахул Санкрітьян

На березі ріки збудовано величезну кам’яну гробницю на мумії загиблих заколотників. Гробницю полеглим гвардійцям спорудили в саду біля палацу.

Увесь цей час я і мої товариші не виходили з палацу, бо серафійці, дізнавшись про обман, жадали нашої смерті. Цю забуту країну століттями не відвідували іноземці. Перший іноземець, що приїхав сюди, був Шівнатх Джаухрі, який украв Серафісового амулета. Тому можна зрозуміти недовір’я і ненависть до нас підданців СерІсіс. Ми не мали тут жодного друга, крім цариці, Бакні та Яхмоса.

За якихось два тижні життя в країні пішло своїм звичаєм. Я годинами розмовляв із царицею. Вона розпитувала мене про все, і я старався, як міг, познайомити її з зовнішнім світом. Вона щиро призналась:

— Те, що ви розповідаєте, скидається на якийсь незвичайний, чудовий сон!

— Так здається і мені, коли я думаю пре все, що бачив і бачу тут, — відповів я.

Якось цариця сказала мені:

— Тутмосе, я шаную вас, як батька, і мені дуже не хочеться, щоб ви їхали звідси.

— Царице, я звик до вас не менш, ніж ви до мене. Але іноземцям не можна жити у вашій країні. Дозвольте мені виїхати, — попросив я.

— Мені дуже сумно розлучатися з вами, але нічого не вдієш, — зітхнула Серісіс. — Яхмос каже, що вам небезпечно загаюватись тут, та й ваші товариші прагнуть повернутися додому. Тому я не смію вас затримувати. Але ви врятували мені життя і трон, і я та мої нащадки ніколи не забудемо вас і завжди будемо вдячні вам за допомогу.

— А як ми виберемося звідси?

— Це скаже Бакні: він знає дорогу через ліс, — відповіла вона.

За два дні до нашого від’їзду Нохрі було страчено. Перш ніж покинути країну серафійців, я віддав священний амулет Яхмосові і розказав йому секрет гробниці. Ні я, ні мої товариші не хотіли навіть доторкнутися до Серафісових скарбів. Тоді, відповідаючи на цей вияв нашої дружби, Яхмос подарував мені інший амулет, також у вигляді жука-скарабея, гарний глечик та ще кілька речей, які й досі я бережу в себе дома.

Коли я прощався з царицею, на очі в неї набігли сльози. Мені теж було тяжко розлучатися з Серісіс, бо я полюбив її, мов рідну дочку. І мої товариші були зворушені. Старий Яхмос довго кланявся, проводжаючи нас.

З палацу ми вийшли підземним ходом. Було вже по півночі, і на вулицях Мітні-Хапі панувала тиша. Раптом пролунав вигук вартового. Бакні назвав своє ім’я, і той, шанобливо привітавши його, пропустив усіх. На річці ми побачили два човни, наготовлені для нас.

Ми сіли в них і відчалили. Коли ми пропливали повз храм бога сонця Ра, я згадав адвоката Верховного суду міста Патни Дхандаса Джаухрі. Його привела сюди зажерливість, жадоба золота. Він забув про все на світі задля золота і через нього загинув тут; його мумію поховано в чужій землі, далеко від батьківщини.

Години за дві до світанку ми вийшли з човнів. Далі треба було йти через гори. Ми вибралися на вершину гори, коли вже зовсім розвиднілось. Оглянувшись назад, ми востаннє побачили чудове місто Мітні-Хапі, що лежало в долині. По дорозі ми натрапили на якийсь струмок і вперше за багато днів добре помились. Фарба міцно всмокталась у нашу шкіру і погано змивалась. Поснідавши, ми рушили далі. Весь день ми спускалися з гори і перед заходом сонця підійшли до місцевості, порослої кущами. Попереду на обрії височіла темна стіна лісу.

— Оце і є той страшний, дрімучий ліс, що оточує нашу країну з трьох боків, — сказав Бакні. — Кажуть, ніби там є злі духи, примари… Вам доведеться довго йти цим лісом.

Ще через два дні ми підійшли до лісу і тут попрощалися з відважним Бакні та його солдатами. Бакні подарував Дхірендрі на пам’ять свого меча, а Дхірендра дав йому скриньку із скляними очима. Нам усім було сумно, навіть сльози набігли на очі.

З нами залишилось четверо рабів — вони несли наші речі — І негр-провідник, який подорожував цим лісом із Псаро. Ми вважали, що йти лісом буде легко, але помилилися. Раз у раз доводилось пробиватися через ліани та колючі кущі, і вони шматували нам одяг, дряпали шкіру. Лісові комахи та гусінь і вдень і вночі так кусали, жалили нас, що наші обличчя й тіла понапухали. Коли я згадую цю подорож, мені здається, що йти лісом було не легше, ніж пустелею. Нарешті, вже й не сподіваючись, що колись дійдемо, ми вибралися з лісу.

Дорогу нам перетинала невелика річка. Ми зрубали кілька дерев, спорудили пліт і попливли ним униз течією, а провідників відпустили додому.

Через кілька днів ми натрапили на невелике село, де жило якесь африканське плем’я. Розумний, кмітливий капітан Дхірендра і тут виручив нас, добувши їжу.

Ще через кілька днів течія винесла нас до ріки Кобуа. Цією рікою ми дісталися кінець кінцем до озера Вікторія на кордоні між Угандою та Кенією. Тепер ми вже могли їхати далі спокійно.

У місті Кісуму ми роздобули собі одяг і знову стали цивілізованими людьми.

У містах Найробі, Момбасі та ще в деяких нам довелося розказати про нашу мандрівку, а я прочитав кілька лекцій. Однак мені весь час здавалось, що ніхто не вірить, хоч усі слухали з великою цікавістю. Люди приходили на мої лекції, як на розвагу, неначе я розповідав, щоб потішити. їх.

Я написав навіть наукову працю з докладним звітом про нашу подорож до країни серафійців, але ніхто не схотів видати її. Коли я намагаюсь переконати людей, що кажу правду, вони чогось вважають, що я з’їхав з глузду.