Андрій Якович Чайковський - На уходах

— Невже ж сниться? Ти його не забула?

— Його ніколи не забуду, бо коли б не він, мене давно не було б на світі.

— А хіба ж ти його не бачиш наяву щодня?

— Та що мені з того? Він такий гордий та пишний, що й глянути на мене не хоче.

— Ані не гордий він, ані не пишний, та, бач, у нього без перестану турботи за безпеку села, всі його думки за цим ходять. Тож не дивуйся, бо ви всі того не бачите, що мені не дає спокою.

— Яка ж це небезпека?

— Гадаєш, що татарва довго нас так терпіти буде, як досі?

Вона не раз поламала собі на нас зуби, ми їй заважаємо в грабіжницьких походах. Вороги бояться тепер, та не перестають за нами стежити, і коли підглянуть слушний час і застукають нас так, що не зможемо встояти! Ось де моя турбота, і я без упину думаю над тим, що б тут таке видумати, аби раз назавжди забезпечитися.

— Треба їх знову колись при переправі розгромити, а тоді певно на цю переправу не підуть, знайдуть собі якусь якнайдальшу.

— От славна ти, Марусе, дівчина, — зрадів Тарас. — Далебі, треба твоєї думки послухати. Шкода, що ти дівчина, не козак, тебе варто хоч би сотником призначити…

— А чому б мені сотником не бути? Чому ви, козаки, вважаєте нас за помело? На коні вмію їздити, списом і шаблею можна навчитися орудувати. З лука я теж умію стріляти.

— А чому я цього не бачив?

— Бо я стріляю лише потай від людей, а то з мене сміялися б.

Тарас подумав над тим, що почув від бравої дівчини. «Чому б воно не могло так бути, щоб і жінки вчилися військової справи?»

Та не лише сама думка подобалася Тарасові, але й дівчина, що таке говорила. Козир-дівка та й годі. Згадав собі й свою розмову з Кіндратом і впевнився, що Маруся йому призначена. Та треба було поговорити про це ще з мамою. Хоч мама бажала собі невістки, та не насмілювалась про це Тарасові говорити. Вона дивилася на свого хлопця, мов на образок, у всьому його слухала, бо вважала себе перед ним такою маленькою, що не посміла б йому радити, хоч він і дуже її любив.

— Матусенько, — промовив одного разу, — дідусь Кіндрат сказав недавно, що мені женитися пора та що чоловік без жінки — то не ціла людина. Чи добре він казав?

— Кіндрат розумна людина і пустого говорити не буде.

Я сама це кажу. Та ти лише про громадські справи думаєш, а про себе забув. Так, Тарасику, тобі вже пора… роки минають. Не кайся рано встати, а замолоду оженитися, та тобі не так уже дуже замолоду, вже куди молодші женяться.

— Котру дівчину з нашого села радили б ви мені, матусенько, за дружину взяти?

— Про це вже, сину, свого серця спитайся. Вона тобі, а не мені дружиною має бути.

— Та воно так, мамо, але все ж вона житиме тут з вами, і коли б вона вам не сподобалась, тоді й мені була б гірка година.

— Воно так, сину, та я тобі кажу, що котру ти полюбиш, то до тої і моє серце ляже.

— А що ви, матусю, сказали б про Марусю Судаківну?

Замість відповіді мати обняла його і пригорнула до грудей.

— От, дитино, ти вгадав мою думку. Кращої невісточки і не сподіватися мені. Тільки щоб вона за тебе вийшла по серцю, а не тому, що ти отамануєш над нашим козацтвом.

Боже, благослови!

— Силуваної жінки я не візьму, мамо, а по серцю… Тому-то я, поки ще пошлю старостів, побалакаю з нею, розвідаю.

Незадовго зустрілися обидвоє на вулиці ввечері, коли Маруся йшла по воду.

— Здорова, Марусе! Не прогнівайся, що тебе проведу, поговоримо.

Маруся почервоніла мов рак і сказала:

— Як пану отаманові не соромно з простою дівчиною йти та балакати, то я не проти.

— Так, Марусе, не можна говорити. У нас тут рівність, і нічого соромитись. Ти пам’ятаєш, Марусе, як ми на вечорницях розмовляли? Ти казала, що могла б стати сотником, коли б тебе навчити військовій справі. Ну, а я тебе спитаю: чи не хотіла б ти, замість сотником, стати отаманихою?

Він узяв дівчину за руку і дивився їй любо в очі. Вона поставила коновки, обидвоє стали одне проти одного.

Маруся перебирала в пальцях мережку фартушини, схиливши голову.

— Ну, як же, Марусе, я хочу від тебе почути слово, бо покохав тебе, Марусенько…

— Подумай, Тарасе, як воно було б? Ти славний козак, на все село перший, твоїм іменем село назвали, а я проста собі дівчина.

— Не говори таке, Марусе, бо у нашому селі нема ні простих, ні бідних — всі ми рівні, всі вийшли з однакової біди з-під старостинської кормиги, а тепер своєю працею надбали всього доволі. Хіба ти думаєш, що мені б десь у місті дружини шукати? Або, може, мене не хочеш, бо вже другого полюбила…

— Нікого я, козаче, не полюбила, лише тебе одного! Я тоді ще була дитина, коли ти мене там, на фігурі, від смерті врятував, а коли я згадала, що й мені пора вийти заміж, то про тебе одного думала, ніде правди діти…

— Коли так, то й гаразд, люба, кохана Марусе, коли ми зговорилися, то я зараз старостів посилаю. Нащо відкладати?

Знову йшли далі. Тарас хотів від неї забрати коновки з водою і піднести, та