Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

цілими годинами за ворітьми на лавці і дивитися на поле і ліс. Сільськогосподарські книжки і різні оті поради в календарях були для нього радістю, любимою духовною поживою; він любив читати і газети, але читав у них самі лише об’яви про те, що продаються стільки-то десятин орної землі та луки з садибою, річкою, садом, млином, з проточними ставками. І уявлялися йому стежечки в саду, квіти, фрукти, шпаківні, карасі в ставках і, знаєте, вся така штука. Оці уявлювані картини були різні, залежно від об’яв, які траплялися йому, але чомусь в кожній із них неодмінно був агрус. Жодної садиби, жодного поетичного закутка він не міг собі уявити без того, щоб там не було агрусу.

— Сільське життя мав свої вигоди, — говорив він, бувало. — Сидиш на балконі, п’єш чай, а на ставку твої качечки плавають, пахне так хороше і… І агрус росте.

Він креслив план свого маєтку і щоразу в нього на плані виходило одне й те саме: а) панський будинок, в) людська, с) город, d) агрус. Жив він скупо: недоїдав, недопивав, одягався бозна-як, наче жебрак, і все заощаджував і клав у банк. Страшенно жадував. Мені було боляче дивитися на нього, і я дещо давав йому і посилав на свята, але він і це ховав. Уже коли захопилася людина ідеєю, то нічого не поробиш.

Літа минали, перевели його в іншу губернію, минуло йому вже сорок років, а він усе читав об’яви в газетах і відкладав гроші. Потім, чую, оженився. Все з тією ж метою, щоб купити собі садибу з агрусом, він одружився з старою, некрасивою вдовою без всякого почуття, а тільки тому, що в неї водились грошенята. Він і з нею теж жив скупо, держав її впроголодь, а гроші її поклав у банк на своє ім’я. Раніше вона була за поштмейстером і звикла в нього до пирогів та до наливок, а у другого чоловіка і хліба чорного не бачила вдосталь; стала чахнути від такого життя, та років через три взяла й віддала богу душу. І, звичайно, брат мій жодної хвилини не подумав, що віл винен у її смерті. Гроші, як горілка, роблять людину диваком. У нас у місті помирав купець. Перед смертю наказав подати собі тарілку меду і з’їв усі свої гроші і виграшні білети разом з медом, щоб нікому не дісталось. Якось на вокзалі я оглядав гурти, і в цей час один баришник попав під локомотив, і йому одрізало ногу. Несемо ми його в приймальну палату, кров ллє — страшне діло, а він усе просить, щоб ногу його відшукали, і все непокоїться: в чоботі на одрізаній нозі двадцять карбованців, як би на пропали.

— Це ви вже із іншої опери, — сказав Буркін.

— Коли померла жінка, — продовжував Іван Іванович, подумавши з півхвилини, — брат мій став наглядати собі маєток. Звичайно, хоч п’ять років наглядай, але все ж таки, кінець кінцем, помилишся і купиш зовсім не те, про що мріяв. Брат Миколай через комісіонера, з переводом боргу, купив сто дванадцять десятин з панським будинком, з людською, з парком, але ні фруктового саду, ні агрусу, ані ставків з качечками; була річка, але вода в ній на колір як кава, бо по один бік маєтку цегельня, а по другий — костопальний завод. Та мій Миколай Іванович мало журився; він виписав собі двадцять кущів агрусу, посадив і зажив поміщиком.

Торік я поїхав до нього провідати. Поїду, думаю собі, подивлюсь, як там і що. В листах своїх брат називав свій маєток так: Чумбароклове Пустище, Гімалайське теж. Приїхав я в «Гімалайське теж» пополудні. Було жарко. Всюди канави, паркани, огорожі, насаджені рядами ялинки, — і не знаєш, як проїхати у двір, куди поставити коня. Іду до будинку, а назустріч мені рудий собака, товстий, схожий на свиню. Хочеться йому гавкати, та ліньки. Вийшла з кухні куховарка, голонога, товста, теж схожа на свиню, і сказала, що пан спочиває після обіду. Заходжу до брата, він сидить у ліжку, коліна вкриті ковдрою; постарів, розповнів, обрезкнув; щоки, ніс і губи тягнуться вперед, — так і здається, хрюкне в ковдру.

Ми обнялись і сплакнули від радості і від сумної думки, що колись ми були молоді, а тепер обидва сиві, і помирати час. Він одягся і повів мене показувати свій маєток.

— Ну, як ти тут поживаєш? — спитав я.

— Та нічого, слава богу, живу добре.

Це вже був не колишній несміливий бідолаха чиновник, а справжній поміщик, пан. Він уже обжився тут, звик і добрав смаку; їв багато, в бані мився, повнів, уже судився з громадою і з обома заводами і дуже ображався, коли мужики не називали його «ваше високоблагородіє». І про душу свою дбав солідно, по-панськи, і добрі діла робив не просто, а поважно. А які добрі діла? Лікував мужиків від усіх хвороб содою та рициною і в день своїх іменин служив серед села благодарствений молебень, а потім ставив піввідра, думав, що так треба. Ах, оці жахливі піввідра! Сьогодні товстий поміщик тягне мужиків до земського начальника за спаш, а завтра, в урочистий день, ставить їм піввідра, а вони п’ють, і кричать «ура», і п’яні кланяються йому в ноги. Зміна життя на краще, ситість, неробство розвивають у росіянина зарозумілість найнахабиішу. Миколай Іванович, який колись у казенній палаті боявся навіть для себе особисто мати власні погляди, тепер говорив самі лише істини, і таким тоном, наче міністр: «Освіта необхідна, але для народу вона передчасна»; «Тілесні покарання взагалі шкідливі, але в деяких випадках вони корисні і незамінимі».

— Я знаю народ і вмію з ним поводитись, — говорив він. — Мене народ любить. Досить мені тільки пальцем ворухнути, і для мене народ зробить все, що захочу.

І все це, майте на увазі, говорилося з розумною, лагідною усмішкою. Він разів з двадцять повторив: «ми, дворяни», «я, як дворянин»; очевидно, вже не пам’ятав, що дід наш був мужик, а батько — солдат. Навіть наше прізвище Чимша-Гімалайський, по суті, безглузде, здавалось йому тепер звучним, знатним і дуже приємним.

Але справа не в ньому, а в мені самому. Я хочу вам розповісти, яка