Олександр Костянтинович Тесленко - Кут паралельності

з першим контейнером ми морочились вісім діб без хвилини перерви. Працювали по черзі, часто змінювались.

Безліч разів на зв’язок з нами виходив Іван Моревіль, питав про самопочуття, про допомогу, від імені всіх землян передавав вітання і бажав успіху… Та лічильник Бакса вже захлинався. Часом здавалося, що я відчуваю, як мене пронизує потік нейтронів. Костюми вже не рятували. Першим знепритомнів Лавро Білий, і відразу ж за ним — Лукаш Гудим. Представники медичної служби винесли їх, виринувши несподівано, ще до нашого виклику з глибини головного тунелю. Лиш тоді я зрозумів: за нами постійно стежили. Роздивившись, я помітив п’ять червоних сигнальних вогників телекаріусів, тож усі ці дні нас транслювали по Всеземній Телеінформаційній Системі…

— А чому ви відмовились від допомоги? Пам’ятаю, тоді навіть ішлося про заміну всіх бригадою біокіберів… — несміливо перебив його журналіст.

— Так, коли знепритомніли Лавро Білий та Лукаш Гудим, Іван Моревіль категорично заявив, що вимагає нашої заміни. Але то було недоцільно. Та й пізно. Кожен із нас був уже як решето. До того ж ми були найкращими когератниками Сонячної системи. Біокібери не могли нас гідно замінити. Зрозумійте мене правильно. Вони молодці, вони завжди працюють з максимальною віддачею, та коли треба зробити неможливе, тоді потрібна людина. Розумієте? Людина часом витримує неможливе…

— Людина — справді велика загадка, — мовив журналіст. — Але біокібер Доброслав був з вами до останньої хвилини.

— Можливо. Я погано пам’ятаю останні дні… З другим контейнером було зовсім тяжко. Вивільнення енергії катастрофічно прискорювалось, ми самі це провокували своїм втручанням. А швидкість анігіляції ми змінити не могли. До того ж із кожним днем нас ставало все менше, дедалі більше часу доводилось перебувати під смертоносним потоком нейтронів… Останні дні я зовсім не пам’ятаю. Не можу точно назвати, коли відмовила пам’ять. Здається, то був день одинадцятий… Але я так само затято брався до когерата, як надходила черга, впевнено краяв смертоносний контейнер. Так розповідали мені потім ті, хто сидів біля телеекранів. Та я нічого не пам’ятаю, — в голосі Самійла Боруня вчувалася гордість за себе, за людину. — Кажуть, я останній вийшов після знешкодження другого контейнера…

— Так, ви були останній. Вас виніс на руках біокібер Доброслав. Ви вже не могли самі йти… З його пошкоджених вазопроводів витікала біоплазма, та він виніс вас, мов малу дитину. А ви кричали з останніх сил: «Чуєте, хлопці! Все гаразд! Земля, наша Земля!»

— Справді? Не пам’ятаю цього. І ніхто мені не розповів.

— Останні години жоден з телекаріусів не працював. Вони були пошкоджені нейтронним потоком. Тож телеінформатори на Землі мовчали… А лікар, що відправляв вас і Доброслава на поверхню, був такий схвильований… Тому про це ніхто і не знає. Та й хіба це так важливо? А ви справді не пам’ятаєте?

Самійло Борунь голосно розсміявся:

— Справді, я нічого не пам’ятаю. Ви мені не вірите?

— Колись не вірив…

— Даруйте, а звідки вам відомі ці подробиці?

— Пробачте, але я… біокібер Доброслав.

— Ви? Доброслав? — все тіло чоловіка напружилося. — І ви чекали десять років, аби сказати мені про це? Чому!? — його очі зволожніли. — Ми всі дуже змінилися, — сказав по паузі. — Чому ми з вами не зустрічалися ці роки? Позаминулої осені в «Континенталі»…

— Пробачте, я гадав, що ви не хочете мене бачити… Я не розумів чому, але так думав… Пробачте, я не вірив, що ви не пам’ятаєте…

— Як ти міг, Доброславе? — Самійло Борунь уже не стримував сліз.

Вони довго дивилися один на одного.

— Це треба бути біокібером, аби так… — крізь сльози мовив Самійло. — Ти дуже змінився.

— Та й вас важко впізнати. Але ми живемо. І я завжди казав собі: то пусте, що він не хоче мене бачити, що він забув про мене. Головне — всі ми витримали, залишилась Земля… І знаєте, в моєму серці ніколи не було зла… Я тоді витримав тільки завдяки вам…

МОНОЛОГ ОДНОГО САМІТНИКА

До брами Інканського комбінату біокібернетики повільно під’їхала чорна легкова машина. Крізь прозорий овоїд кабіни було видно постаті чоловіка і золотокосої жінки, позад них на відкинутих сидіннях — ноші і тіло когось третього, захованого під білим покривалом, що видавало його кремезні форми. Машина зупинилася, але ні чоловік, ні жінка не поспішали виходити.

Вони сиділи, мов поснулі чи смертельно втомлені.

Черговий біокібер Августін побачив машину і здалеку впізнав Мартіна Реденблека та професора Ларту Варич. Його здивувало, що вони так довго не виходять, навіть злякало, і тому підбіг, сподіваючись допомогти чимось.

— Добридень, — сказав і постукав злегка по склу кабіни.

Чоловік з жінкою, здалося, тільки після цього помітили його, Реденблек прочинив дверцята кабіни.

— Добридень, любий Августіне, — спробувала усміхнутися жінка.

— Хто це? — запитав біокібер, поглядом показуючи на ноші позад них.

Мартін Реденблек та Ларта Варич мовчали. І раптом Августін сам зрозумів, здогадався:

— Це він? — сторожко вимовив. — Дьондюраг? Унікальний виріб нашого комбінату? Легендарний біокібер…

— Так.

— Ніхто з нас не вічний, — зітхнув Августін. — Вам допомогти?

«Вже пружна маса основи приймає форму мого тіла. Слухняно деформується, мов не бажає ні в чому суперечити в останній дорозі. Опускається прозорий пластиконовий купол, відмежовує мене від навколишнього. Увімкнулися двигуни енергоблоків — барореторта завібрувала.

Свідомість зникає останньою. Ще не зникла. Вона ще моя. Спасибі. Я знаю: на моєму обличчі зараз маска вічного спокою. Я нерухомий, як камінна постава. Але ще можу мислити. Спасибі.

Ввижається екран телеінформатора, на котрому чергова постановка славетного Жаліо, сліпого Жаліо, що бачить все, але не очима. Артистичні