Анатолій Іванович Сахно - Соло бунтівного полковника. Вершина

до лікаря. — Ось моя візитка, прошу вас — зателефонуйте, коли більш-менш щось вималюється.

Зорій і Симко вийшли. Біля входу в лікарню на них уже чекав Микола.

— Петре Миколайовичу, — почав доповідати старший лейтенант, — з попередньої розмови з тими дебілами вдалося встановити, що Бойченко прибув на територію дачі приблизно о 19-й годині. Наказав готувати вечерю, а сам пішов прогулятися лісом — біля свого палацу. Там того лісу кіт наплакав — гектарів чотири-п’ять. Усю територію обнесено височенним парканом з колючкою, периметр охороняється. Проникнення сторонніх на територію майже виключено. А хвилин за тридцять, коли приготували вечерю, охоронець пішов кликати хазяїна і знайшов його метрів за триста від будинку. Бойченко лежав на траві горілиць і, як спочатку здалось охоронцеві, спав. Але розбудити не вдалося — був непритомний. По рації викликав допомогу. Перенесли тіло ближче до будинку — там достатньо світла — і переконалися: з хазяїном біда. Запанікували, швидко прийняли рішення везти у Феофанію, завантажилися, й ось вони тут. Само собою, ніхто нічого не знає, і версій — жодних. Можна припустити, що хтось проник на територію дачі, побив Бойченка й так само зник. А можливо, причетний хтось із своїх.

— Версії висуватимемо потім. Зараз бери ще хлопців і дуйте на дачу Бойченка. Усе прочесати, перелопатити, перетрусити. Поки що — з добровільної згоди його рідних. Потім буде дозвіл прокурора, і зробимо капітальний обшук, — Симко дав зрозуміти, що інструктаж закінчено.

— Петре Миколайовичу, — Микола не поспішав виконувати наказ Симка, — як я зрозумів із розповідей охоронців, на дачі Бойченка нікого з його рідні немає. Можливо, вони там ніколи й не бували. Принаймні я так зрозумів.

— Тоді вперед, шмалять без будь-якого дозволу. Візьміть «Беркут», тільки глядіть там, без трупів.

— Товаришу підполковнику… — почав було Микола.

— Я сказав — уперед, — різко перебив його Симко. — Уперше, чи що?

Старший лейтенант мовчки крутнувся на місці й швидко пішов до міліцейської машини.

— Зараз розбігаймося, кожен по своїй лінії збираймо все, що зможемо, завтра сюди, — Зорій потиснув Симкові руку.

Опівночі їхати на роботу не хотілося. Але Богдан Данилович знав — там його чекає Яруга.

6

Зорій зазирнув у кабінет Яруги. Той сидів за столом і щось читав.

— Вікторе, ходім до мене. Чаю хоч вип’ємо. До ранку ще далеко.

— Та я вже стільки його випив, чекаючи вас, що аж із ушей капає.

— Нічого, за компанію ще вип’єш.

У кабінеті Богдан Данилович поставив електричний чайник, увімкнув обігрівач.

— А тепер поміркуймо, — Зорій відкинувся на спинку стільця. — У проміжку в кілька днів побито двох майже найбагатших в Україні олігархів. Побито по-звірячому. Ще не факт, але, схоже, дубасила одна й та сама людина. Хоча того, хто здатен так скалічити собі подібного, людиною назвати можна лише умовно. В обох випадках нападник жодних слідів не залишив. Крім, звичайно, слідів на тілах постраждалих. Якщо у випадку з Бойченком підтвердиться, що бив лівша, це буде єдиною прив’язкою до версії про причетність до цих злочинів нашого «Терориста». Те, що його сьогодні (чи пак уже вчора) бачили в Києві, ще не підтверджує нашої версії. Але нині інших зачіпок немає. І твої агенти поки що не дають інформації про місцеперебування Пацька. Побачить побачили, а де він — хрін його знає. Ти з агентом, який повідомив про це, зустрівся?

— Ще ні, домовився на завтра.

— Швидше все треба робити, швидше.

— Богдане Даниловичу, насправді припущення щодо причетності Пацька до замахів на життя Назарова й Бойченка дуже слабкі. І насамперед — незрозумілі мотиви. Більше того, навряд чи олігархи хоч коли-небудь перетиналися з Пацьком. У них зовсім різні життєві орбіти. Правда, якщо врахувати інформацію, яку ми вже отримали про Пацька, для його вчинків не треба ніяких мотивів.

— А в нас нині є якісь інші варіанти? — Зорій поклав у чашки пакетики з чаєм, налив окропу. — Може, щось новеньке підкине Симко? Його хлопці зараз шмаляють дачу Бойченка. Та й по місту серед криміналітету в міліції кращі агентурні позиції, ніж у нас. Залишається дочекатися ранку. Може, він принесе якісь новини. Давай, Вікторе, йди до себе, трішки покемаримо на стільцях. Нам до цього не звикати.

7

Розбудив Зорія дзвінок мобільного телефону. Полковник повільно підвівся зі стільців, на яких мордувався кілька годин. Боліли боки, у скронях тенькало, наче після перепою.

— Алло! — ледве проскрипів Зорій.

— Богдане, вибач, що так рано, — голос Петра Симка звучав зморено і в’яло, — але щойно зателефонував лікар із Феофанії — Бойченку зробили операцію. Як тільки ми від’їхали, привезли якесь світило з Німеччини, що практикується на внутрішніх органах. Мабуть, приватним літаком. Коротше, п’ять годин тривала операція. Усередині все заштопав і заявив упевнено, що олігарх житиме. Виявляється, у Бойченка найбільше постраждала голова — робили йому якісь обстеження на унікальній апаратурі. Якщо всередині, можливо, все й загоїться, то з головою можуть бути проблеми.

— Зрозуміло, — Богдан уже очуняв. — А як там на дачі олігарха, що доповідають твої бійці?

— Познаходили там усякої всячини до чорта — потім розкажу, але нічого такого, що пролило б якесь світло на побиття олігарха. Жодних слідів.

Зайшов Яруга — поголений, свіжий, наче й не було позаду тривожної безсонної ночі.

— Ось що значить молодість! — замість вітання сказав Зорій. — Як нова копійка. Зараз і я «підрихтуюся» — і до начальства. Шершун, мабуть, уже чекає